ДІВЧИНА — ЯНГОЛ

                                 ДІВЧИНА — ЯНГОЛ.

У кожної зими є своя історія.

Одні зими приходять тихо — у срібному тумані, не просячи дозволу.
Інші — різкі, колючі, мов скло.

Та бувають і такі, що роками не повертаються, ніби забувають дорогу до певного міста.

У тому місті зима справді загубилася.
П’ять років поспіль небо стояло голе й темне, ніби хтось стер із нього всі сніжинки.

Місто жило в незатишному холоді, але без жодної крихти казки.
І хоч люди звикли до цього, старі книги — ні.

У одній такій книзі, що лежала на верхній полиці запорошеної бібліотеки, іноді самі перегорталися сторінки.

Не від вітру — від пам’яті.
На одній з них було записано:
"Коли світ забуде смак снігу, і зима стане тінню самої себе, прийде та, що ходить між світом і сном.
Вона торкнеться серця обраного, і він злетить без крил." — Б. А.

Ініціали були єдиним слідом істоти, про яку давно шепотіли ті, хто вірив у небесні речі.
Не ангела.
Не людину.
А когось між ними.

Кажуть, те пророцтво активувалося лише один раз на багато століть.
І саме ця зима мала його тихо розбудити.

Відтоді, як пророцтво впало на сторінки, у місті почало з’являтися дивне відчуття — наче повітря саме запам’ятовує чужі сни.

Люди, які проходили повз стару бібліотеку, інколи відчували легкий холод на долонях, ніби хтось непомітно торкався їхніх пальців, і у грудях стискалося серце.
Та ніхто не міг сказати, звідки це приходило — бо місто давно забуло, як пахне сніг і морозне повітря.

У маленьких кав’ярнях на вузьких вулицях хтось згадував дитинство.

Хтось запізно помічав, що запах гарячого шоколаду з книгарень змішувався із ароматом пилу і воску старих свічок, утворюючи щось близьке до казки.

Діти більше не сміялися над снігом, бо його не було, і батьки не вчили їх гратися з морозними кристалами, бо ніхто не бачив кристалів уже п’ять років.

Але тоді, на верхній полиці бібліотеки, сторінки знову заворушилися.
І не просто перегорнулися — вони заговорили шепотом, який чули тільки ті, хто ще зберігав віру.
Ледь чутний, майже непомітний, він повторював слова, що їх написав хтось давній і невидимий:
— Прийди, торкнись, не бійся.

І у цьому шепоті місто почало реагувати.

Вуличні ліхтарі затремтіли, ніби від легкого подиху вітру, якого не було.
Кішки, що тихо нишпорили темними провулками, спинялися, піднімали голови і дивилися на нічне небо, де нічого не відбувалося.
Та повітря набуло іншої ваги, важчої і прозорої водночас, наче очікувало чогось великого.

Алеандрас прокинувся не від страху, а від важкого, немов відлуння обов’язку, яке оповивало його кімнату.
Його очі відразу сприйняли темряву не як порожнечу, а як щось живе, рухоме, здатне шепотіти й слухати.
Здавалося, що кожен подих міста промовляє його ім’я, але не голосами людей — це була тиша, сповнена сенсу, сповнена того, що давно забуте.

Він повільно піднявся з ліжка й підійшов до вікна, через яке місячне світло ковзало по мостових і старих дахах.
Ніч була спокійною, але сповненою очікуванням.
Кожен камінь, кожна тінь, кожен звук здавалися пророчими.

— Це… воно починається, — прошепотів Алеандрас сам до себе. — Тепер прийде справжня зима…

Його погляд упав на стару бібліотеку, що височіла на крутому пагорбі, мовчазна і велична.

Там, серед запилених полиць, лежала книга, яка колись шепотіла пророцтва.
Алеандрас не знав її змісту, не розумів усіх слів, але відчував тепло, що витікало від сторінок, коли він торкався їх в уяві.
Це тепло було тонким і наполегливим, як промінь сонця, що намагається пробитися крізь крижану хмару.

І тоді він відчув її — Еліарну.
Не ангелом у класичному розумінні, а присутністю, яка ходить між світом і сном.

Ледь помітний силует у світлі місяця, що з’явився у його свідомості.
Він не йшов — він, ніби, ковзав над камінням і вулицями міста, залишаючи за собою легкий слід світла, який ніхто інший не міг побачити.

— Це вона… з моїх снів — промовив Алеандрас пошепки. — Я відчуваю… її.

Еліарна була тут не для того, щоб лякати, а щоб навчити бачити.
Вона торкалася його снів, не словами, а відчуттями, що переплітали реальність і пам’ять, минуле і майбутнє.

Місто, що страждало від п’яти років безсніжних зим, наче відгукнулося на її присутність.

Вітри, які роками не здіймалися, почали тихо ходити вулицями, розганяючи пил і темряву.
Старі дерева похитнулися, немов зітхаючи, а маленькі крихітні кристали, яких ніхто не бачив, але які завжди були, засяяли на гілках.

І все це — для того, щоб Алеандрас міг відчути своє перше справжнє відчуття — тінь, яка належить йому.

Тінь не була страшною, не важкою.
Вона була свідком, другою половиною світу, що раптово повертався до життя.

І Еліарна відчула, як повітря між ними коливається, наповнюється енергією, що ніби старовинний годинник пробудився після століть мовчання.

— Зима… — шепотіла вона, і перші кристали, які впали з неба, заблищали у темряві. — Тепер ти прокидаєшся.

Місто стало слухати.
Кожна вуличка, кожен камінь, кожна тінь відгукнулися на цей перший подих нової сили.
Здавалося, що навіть час затримав свій крок, щоб спостерігати за народженням історії.
Старі книги, що роками мовчали, почали шепотіти.
Не голосами людей, а голосами власних сторінок.
— Той, хто злетить без крил, тепер тут, — повторював шелест сторінок.

Алеандрас відчув легкий дотик вітру — ні, не вітер, а дотик того, хто бачить все, що приховано.
Це не було страхом.
Це було відчуття долі, яка пробуджується.

— Все тільки починається, — сказала Еліарна, і її голос вплівся у шелест сторінок, у тихий шум міста, у холодне світло перших кристалів снігу, що прокидався. — Я буду там, де ти вперше відчуєш себе самотніним. Де зможеш вибрати світло… і тінь.

Ця ніч стала пам’яттю для всього міста.

Пам’яттю про те, що навіть у найтемнішу зиму можна впустити світло, якщо знаєш, куди йти, і коли чекати.