11

Розплющую очі й не можу зрозуміти, де знаходжусь. Голова сильно розколюється. Темна кімната, без вікон, з меблів ліжко. Сідаю і тримаюсь обома руками за голову. Одна велика свічка з підставкою стоїть на підлозі далеко від ліжка.

За дверима не чути жодних звуків. На правій нозі холодний метал, який тримає мене прикутою до ліжка й далеко не можу відійти від замерзлих простирадл. Руки й ноги посиніли від морозу. Закуталась у ковдру, проте не допомагає. Вмить кімнату освітило синє світло й переді мною з’явився Ізодор.

- Привіт, моя люба. дружинонько, - вітається і злісно посміхається. 

- Ніяка я тобі не дружина, - відказую й вбивчим поглядом дивлюся у холодні очі.

- Хіба? - єхидно промовляє. - У нас із тобою було весілля, - підходить ближче. - Тільки хтось у білій сукні втік у шлюбну ніч.

- Це було не добровільно. Я ніколи не хотіла бути твоєю й не буду твоєю! Ти противний! Старий! Мерзотник! Покидьок! Відпусти мене негайно! - чоловік надто близько й плюю на обличчя. 

Слюна потрапила на щоку, яка стікає до губ.

- Ах, ти ж! - витирає своїм брудним рукавом і вдаряє по лиці, щока почала сильно пекти, напевне, залишиться синяк.

- Ти тільки вмієш бити беззахисних. Добре, що я тоді втекла від тебе, - ще раз плюю, але не попадаю в ціль, Ізодор відійшов у інший бік кімнати.

- Вірляно, Вірляно, ти така наївна. Думаєш тебе хтось знайде? - хитає головою у різні боки, ходячи туди сюди. - Ніхто не знає про це місце, сьогодні відбудеться наша шлюбна ніч, - усмішка й хтивий погляд пронизують дівоче тіло зверху до низу. - І тоді нас вже нічого не розлучить і будемо жити вічно. Тільки ти і я. Ніхто нас не турбувати, зранку до ночі будемо займатися коханням, - зловісний сміх заполонив кімнату, від цього одні мурахи пробіглися по тілу.

Поки Ізодор тут, то не відчувається холоду. Голова досі болить. Хочу втекти звідси й ніколи не бачити його.

- Я довго на тебе чекав, - продовжує свій монолог. - Ніяк не зміг тебе віднайти. Дуже був розчарований, що моя дружина не дочекалася тієї ночі. Так сильно хотілося відчути твій смак на губах, - підходить ближче й міцно бере за підборіддя, від сильної хватки не вдається вирватися. 

І цілує в губи. Бридко. Плюю йому в обличчя.

- Ти знову за своє?! - кричить й дає ляпас вже з іншої сторони. - Тільки настане ніч і ти станеш моєю, зітру твою пам’ять і ти будеш моєю лялькою, виконуватимеш все, що говоритиму. Зараз тобі потрібно набратися сил, - клацає пальцями й з’являється стіл із різноманітною їжею. - Щоб з’їла все,  а як ні, я віднайду твого коханця з яким ти мені зраджувала й вб’ю його власними руками, - й зникає з кімнати.

Тепер вже декілька свічок на столі освітлюють кімнату, хочеться опинитися надворі, відчути запах свіжого повітря. Ялинкою могла це робити цілодобово, а зараз у полоні свого ‘’чоловіка’’. 

Встаю з ліжка, мій сучасний наряд змінився на весільну сукню, яка була у той злісний день. Живіт бурчить, голод дає знати про себе. Ланцюг дозволяє дійти до столу, але від нього нога болить, дуже сильно хочеться зняти й не повертатися до всього цього. 

Сльози стікають маленькими джерельцями по обличчі. Чому все так склалося? Навіщо я знову повірила у чудову казку?

- Чому?! Чому?! Чому чарівнику? Чому? - скидаю зі столу їжу. - Навіщо? Навіщо дав змогу відчути, що таке кохання?! - все з гуркотом падає на підлогу, навіть свічки. - Я була б у  лісі й цього би не сталося! Чому ти так зі мною? Навіщо? Навіщо? 

Вогонь починає палати на красивій скатертині. Від нього стає тепліше й одночасно страшно. Тікати від цього немає куди. Дивлюся незворушно на полум’я, посеред кімнати, сидівши на ліжку. 

Авторка

- Вірляно, Вірляно! - гукає наполегливо Ілля, шукаючи на вулиці, дівчину, яку вже встиг покохати й не встиг зізнатися. - Вірляно! Вірляно, ти куди поділася? Вірляно, повернись!

- Вона не повернеться, - звідкись з боку з’явився чарівник. 

- Чому вона більше не прийде? Де вона? Вона знову ялинка? 

- Ні, вона ще досі людина, - спокійно відповідає. - Її викрав законний чоловік.

- Куди? Як її віднайти? - кладе руки на плечі старого й трясе його, дивлячись прямо в очі. - Розумієте, Вірляна зовсім його не кохає і не хоче бути дружиною того негідника! Ви ж знаєте, де її шукати?

- Навіщо це тобі? - скидає з себе руки Іллі й наполегливо дивиться йому в очі, вивчаючи, зсередини душу юнака.

- Я хочу її врятувати від того старого.

- Для чого? Врятуєш, а далі, що буде з нею? - цікавиться.

Холодний вітер віє їм обом на обличчі.

- Буду її оберігати.

- Чому?

- Бо я її кохаю. Кохаю Вірляну. За її посмішку, веселий характер, подобається як вона впізнає сучасний світ після багатьох років у лісі.

Починає сильно сніжити, скоро розпочнеться справжня хурделиця.

- Я почув достатньо. А якщо вона тебе не кохає? Якщо вона дізнається правду як насправді тебе звуть? Якщо вона не захоче решту життя бути з тобою? Захоче продовжити жити у лісі? Досі хочеш її врятувати?

- Так, хочу врятувати, незважаючи на те, що вона обере потім, - без роздумів відповідає.

- Гаразд, - посміхається, - я точно не помилився в тобі. Зараз відкрию портал і ти опинишся у палаці, у найвищій вежі перебуває Вірляна.

Синього кольору відкривається портал. Юнак заходить всередину. І його очі заплющились. Прокинувся у великій залі.

Вірляна

- Ти божевільна! - у кімнату вихором залетів Ізодор. - Дурна молодиця, - магією гасить вогонь. - Тобі краще померти, чим бути зі мною?

- Так! Що колись думала, що так буде краще, що зараз! Краще відразу вбий й не будемо чекати тієї злісної ночі! Чи ти у шлюбну ніч будеш мене брати силою?! - кричу чоловіка, гнівним поглядом дивлюся які як лід.

- Ні, сама попросиш цього, коли вип’єш чарівного зілля, - єхидно посміхається. 

- Мрій лише про це, - промовляю й накриваюсь ковдрою до обличчя.