6

Після того як поліцейський поїхав, я з Тетяною Валентинівною познайомилися краще за чашкою теплого чаю. Ілля ж забрав певні папери за якими приїжджав і не очікував  такий розвиток подій, побачивши, що ми поладнали поїхав назад на роботу. 

Потім жінка почала прибирати будинок, запропонувала їй свою допомогу, та, Тетяна відмовилася, аргументуючи тим, що я гостя, а вона працівниця, її платять за цю справу. Не хотілося знову з нею сперечатися, тому пішла читати далі книгу, де поринула у загадковій світ.

На дворі починає темніти, вже світяться ліхтарі, а Іллі досі немає. Він обіцяв, що прийде раніше, а його все нема й нема. І тут мій живіт подає звуки, що настав час щось повечеряти. 

Пообідала з Тетяною Валентинівною, яка приготувала смачний суп. Виходжу з кімнати й прямую на кухню. І є дві великі проблеми. По-перше, я ніколи не куховарила, по-друге, не знаю як користуватися сучасним кухонним приладдям, проте бачила як вправно це робила моя нова знайома. 

Обіцяла Іллі нічого не чіпати, але ж я не я, якщо не спробую засвоїти щось нове у своєму житті. Повторюю дії Тетяни Валентинівни. Спочатку сиплю у каструлю помиту картоплю, наливаю воду. А, тепер потрібен вогонь. Дістаю сірники і з першого разу вийшло, як мені пояснювала жінка. Все таки я старанна учениця. 

Піду почитаю, поки воно вариться. Читаю і відчуваю запах горілого. Точно, картопля! Біжу на кухню, а вона вся в диму. Швидко вимикаю вогонь.

- Кхе, кхе, - кашляю і розводжу руками, - напевне, не доля мені бути кулінаром.

- Я вдома! - викрикує чоловічий голос. - Що тут відбувається? - заходить до мене на кухню й кидає на підлогу пакунки.

- Їсти варила, - невинно кліпаю віями і опускаю погляд.

- Бачу, - сердито відказує й відчиняє вікно.

- Чесно, я лише хотіла їсти й зробити тобі приємне.

- Я ж сказав нічого не чіпати! - повертається до мене обличчям, не дуже радий ініціативі дівчини. - Якби будинок спалила? Ти, ж могла сама постраждати! Важко було сидіти на місці й не чіпати?! Як мала дитина, а на вигляд доросла дівчина, - бере за руку й виводить із кухні, заходимо у вітальню кімнату, різко відпускає і йде до вікна.

- Вибач, - тихо промовляю, відчуваю провину й одночасно страх.

- Де ти тільки взялася на мою голову?! - повертається до мене обличчям, брови насуплені. - Краще ти була б у своєму лісі ялинкою стояла! І все було б добре, - і він затих, розуміючи, що сказав зайвого, видно по його очах.

- Ще раз вибач, - солоні струмки почали текти від слів хлопця, які сильно вдарили по моїх почуттях і побігла у спальну, де й досі вибиті двері.

Дала волю сльозам. Я не обирала бути знову людиною. Не хотіла ніякого кохання, ніякого хлопця. Краще повернутися до лісу й знову стати ялинкою. Навіщо так зробив чарівник? Чому вважає, що я зможу змінити свою думку? 

Спочатку батьки, то тепер й Ілля виганяє. Чи, може,  не хочу вже покидати цю домівку? Та, ні, такого бути не може. Я тут всього лиш один день і не могла прив’язатися. 

- Можна? - пошепки запитав юнак, стоячи, на порозі, витираю сльози з обличчя і повертаюся до нього лицем.

- Я зараз же покину твій будинок, - встаю і йду до дверей.

- Ні, не покидай, - зупиняє словами. - Зараз сильна хурделиця буде, не варто самотній дівчині гуляти пізнім вечером, - у його очах видно провину.

- Що тоді завтра вранці піти? - запитую і стою на місці. Він піклується про мою безпеку чи не хоче, щоб покидала дім і була з ним.

- Не йди, ні сьогодні, ні завтра вранці, - підходить ближче.

- Я не дозволяла заходити, - згадую, що він спитав на це дозвіл.

- Вибач мені, що наговорив зайвого, - обіймає, аж щось вдаряє різкою всередині душі. - Я не хотів тебе образити, - відпускає, обмінюємося поглядами. - Вірляно, вибач.

- Вибачаю, - вирішую пробачити, а то не тільки юнак винен у цьому.

- Ну, тоді пішли їсти, - бере за руку й веде на кухню. - Будемо доїдати обідній суп, - легка посмішка з'являється на його обличчі.

- Смачного, - сідаємо за стіл і бажаємо одне одному приємного смаку одночасно. 

- Чому ти довго був на роботі? - цікавлюся і ще беру ложку теплої страви, яку підігрів Ілля.

- Ялинко, повір це ще не довго, - відказує юнак. - Раніше до пізньої ночі там був.

- Чому так довго? Невже, не хотів повертатися додому швидше? Відпочити? - засипаю питаннями.

- Самотньо, - сумним голосом відповідає.

- А, зараз? - сама не знаю, що хочу почути від нього.

- Зараз у мене є дуже цікава гостя, яку ні на мить не можна залишати наодинці, - посміхається.

- Не правда, - фиркаю. - Якби ти був у моєму становищі, то б, теж, спалив би мій будинок, - задираю носа до верха.

- Тоді, залишається одне, - хитро заглядає в очі.

- Що? - страшно від думки, що йому в голову прийшло.

- Будемо тебе більше знайомити з сучасним світом. Для початку підемо й приміряємо новий одяг, який тобі купив, - встає за столу й в руки вручає пакунки. - Йди в спальню й переодягайся і чекатиму у вітальній, - й виходить із кухні.

Ну, уявлення маю як носити сучасний одяг, тому швидкими кроками пішла у кімнату. Навіть, спідню білизну купив, що дуже радує. Одягаюся у чорні широкі штани й білий теплий светр. Звідки я це тепер знаю? Коли вчора Ілля набирав ванну, то по телевізору показували про моду. От, і запам’ятала. Пам’ять у ялинки дуже добра. Виходжу у новому образі до хлопця.

- Чудово виглядаєш, - робить комплімент, оглядаючи, з голови до ніг. - Можемо тепер піти, - встає з дивана і йде у коридор.

- Куди? - пішла за ним.

- У магазин, через пару днів Новий рік, а у нас такі немає ялинки й ще багатьох новорічних прикрас, - взувається. - Присідай, - просить, сідаю на товсту невелику полицю. - Я купив чобітки зимові, сподіваюся, вгадав із розміром і взуває мої ноги. - Як тобі? - подає руку, встаю і роблю декілька кроків у новому взутті.

- Добре, - посміхаюся, - дякую.