5

Нікого не чіпаю, сплю міцним сном. Шарудіння, раз, два. Ніяк не виходить зосередитися на прекрасному сні. Розплющую очі, сідаю. У шкафу шукає свої речі Ілля, стоїть до мене спиною.

- Доброго ранку! - позіхаючи, вітаюся з ним.

- Вибач, - повертається обличчям у руках тримає білу сорочку. - Не хотів розбудити, все ніяк не можу знайти краватку. А, та, доброго ранку, - й знову повертається до пошуків.

- Ти кудись йдеш? - запитую.

- Так, сьогодні потрібно на роботу. О, знайшов! - голосно скрикнув.

- Ким ти працюєш? - протираю руками заспані очі.

- Я генеральний директор по виробництву… , - зупиняється, ніби вагається чи потрібно розказувати. - Просто директор.

- Хто такий директор?

- Це головний працівник, який керує своїми людьми.

- Як король? 

- Так, - сміємося.

- То, скажи ким ти працюєш?

- Просто директор.

- Е, ні. Сказав ‘’а’’, то скажи ‘’бе’’. Яке там у тебе виробництво? 

- Знову багацько запитань, - зав’язує краватку. - Я б із радістю відповідав, але спізнююся на зустріч, тому коли прийду, можеш мене мучити питаннями, - дарує щиру посмішку.

- А я? Що я буду робити? - він залишить мене одну? Відкидаю ковдру в сторону й встаю. - Я піду з тобою.

- Ем, - роздивляється з ніг до голови, - не сьогодні. Прийду раніше чим зазвичай. І ще я приготував сніданок, він на столі.

- Дякую, - підходжу до хлопця. - Візьми, будь ласка, з собою. Не залишай мене одну.

- Ялинко, не в цей раз. Тільки пообіцяй, що не будеш виходити з домівки.

- Обіцяю, - похнюплено відказую. Обіцяти це одне, а зробити по-своєму зовсім інше й тут же на моєму обличчі хитра посмішка.

- Вірляно, навіть не думай, - пильно дивиться у дівочі очі, ще ближче підходить. - Почитай книги, подивись телевізор. Ніякого вогню, зайвого не чіпати. Тихо сидіти, - вичитує маленьку лекцію. - Ти ж любиш читати?

- Люблю, - із захватом відповідаю. - Де вони?

- Пішли, - бере за руку й веде в кімнату, яку ще не заходила.

- Це бібліотека, можеш вибирати будь-яку, - відчиняє двері й бачу полиці з великим набором книг. 

Відпускаю чоловічу руку й біжу розглядати літературу. Беру одну й вдихаю свіжий аромат паперу.

- Ммм, прекрасно, - кажу й дивлюся на свого нового друга.

- Радий, що тобі сподобалося. Я вже піду. До вечора, - й швидкими кроками виходить з будинку.

Залишилася одна. Живіт бурчить. Почитаю після сніданку. Йду на кухню. Сідаю за стіл і починаю їсти. Дуже смачно.

Після вирішую повернутися до читання книг. Заходжу в бібліотеку й обираю ‘’ Історії минулого’’. Сідаю на крісло й з великою цікавістю поглинаю у розповідь. Не знаю скільки часу минуло, але відмикання замка, змусило відірватися від сторінок.

 Тихенько на носочках йду до вхідних дверей, де вже чути чиїсь кроки. Невже, грабіжники зайшли до будинку? Беру вазу, яка стояла у коридорі. І наближаюся до жінки, яка стоїть до мене спиною і виливаю на її голову зелену воду, яку давно вже ніхто не змінював.

- Ааа-ааа! - закричали ми обоє, незнайомка повертається і ще більше за верещить.  - Грабіжниця, грабіжниця! Я зараз викличу поліцію! - дістає з сумки телефон.

- Це Ви грабіжниця! Проникли у будинок до Іллі!

- Брехуха, це ти грабіжниця! Шкідниця малолітня! Облила мене брудною водою. Я ще покажу тобі, - куди втекти? Чи затримати цю жінку?  - Добрий день, у будинку мого господаря проникла грабіжниця, - називає адресу й дивиться пильним і суворим поглядом. - Швидше, приїжджайте, а цю дивачку я затримаю, - відкладає телефон у сумку, замикає вхідні двері й ключ ховає у карман штанів. І швидкими кроками наближається у мою сторону. 

Декілька секунд стою незворушно, а потім чимчудж біжу й залітаю у спальну кімнату й замикаю двері.

- А, ну, відчиняй! - гарчить з іншого боку дверей. - Зараз приїде поліція й забере тебе.

- Хто Ви така для Іллі? - дружелюбно запитую.

- Не твоя справа, і господаря не так звати.

- А як? 

- Не скажу, - відказує крізь зуби.

- Ви слуга Іллі? - і тут одразу пошкодувала про ці слова, жінка ще більше постукує по дверях.

Краще буду мовчати, а то дуже мало знаю про цей світ новий. Усе, що  скажу, може, бути використано проти мене. Затихаю і сідаю на ліжко, не рухаюся. Тиша. Тієї старенької не чути. Віу, віу, віу. Лунає за вікнами й ці звуки стають ще сильнішими.

- Ось вона за тими дверима, - промовила незнайомка.

- Дівчино, дівчино. вийдіть із кімнати, а то ми будемо змушені зламати двері. 

З одного боку, не хочеться, щоб через мене у будинку Іллі щось поламали, а з іншого - моє тіло не може поворухнутися і голос не хоче виходити назовні. І різким рухом і гучним звуком чорні двері падають на підлогу. Здригаюся і продовжую сидіти на місці.

- Не з місця! - крикнув незнайомець, здивованими очима підходить до мене й перед моїм обличчям махає руками.

- Ау, дівчино, Ви, тут? Ау, - мовчу, не рухаюся. - Може, Ви, що сплутали? - звертається до жінки з якої все ця ситуація почалася.

- Ні, нічого подібного. Я як завжди прийшла на роботу. І тут ця навіжена виливає на мене брудну воду з вази. Називає мене грабіжницею і слугою, - обурливо розповідає.

- Та, вона вся тремтить і ні слова не каже. За неправдивий дзвінок, можуть покарати, Вас громадянко, а не її, - стоїть, склавши руки, на груди, то дивиться на мене, то на незнайомку.

- Що тут відбувається? - влітає у кімнату господар будинку.

- А, Ви ще хто? - насуплює брови чоловік.

- Я власник цього будинку, поясність, будь ласка, що тут відбувається. Чому двері у мою спальну кімнату вибиті? Чому тут поліція? - дивиться пильними очима на жінку.

- Вона грабіжниця! - одночасно крикнули я і та старенька, ще й тикнули одна на одну вказівними пальцями.

- Невже Ви вмієте говорити?! - здивовано підіймає густі руді брови незнайомець. 

- Ілля! Ілля ця жінка, - підбігла до хлопця і обіймаю міцно обома руками, - вона проникла у твій будинок, і викликала цього чоловіка. Вона мене називає грабіжницею. Іллє, Іллє, скажи, що я твоя гостя, - скаржуся юнаку.