3

- Я всі ці століття була ялинкою, яка раз на рік оживала й слухала пташиний спів, і до мене приходив у ці дні чарівник. Не знаю, чому він назвався якимось Дідом Морозом. Навіть не знаю, що це за дід. Невже він такий знаменитий? - запитую і допиваю чай.

- Повір дуже, - загадково посміхається, - проте не всі в нього вірять.

- Це як? - як можна бути відомим і водночас ні?!

- Не переводь тему. І потім пояснюю, - схрещує руки на грудях.

- Тоді продовжу. Той, старий є чарівником і багато років тому він зачарував мене і зробив ялинкою.

- Знову дуже коротко. Розкажи більше, - благає юнак і наполегливо заглядає в очі, намагаючись, відгадати складну загадку.

- До чарів я була молодою герцогинею у своєму королівстві. І ось настав час, коли у такому молодому віці  мають  віддавати заміж. Та, ніхто не підходив на роль мого нареченого, на думку моїх батьків. Мені вже потрібно було мати чоловіка, а я досі незаміжня. Злі язики почали пускати плітки й кожен раз вигадували нові причини чому я досі одна.

Мені ж було байдуже як і моїм батькам, - зупиняююсь, згадую, якою я тоді була сліпою і безнадійно марила, що зі мною не зроблять  як і з моїми ровесницями. - Проте як потім виявилося, що все було детально сплановано. Якась знахарка сказала моїм батькам, ще до мого народження, що я маю стати 15-тою дружиною багато герцога. І знайшли такого кандидата. Він у свої сорок років за один рік відгуляв десять весіль, - закінчую свій монолог, не дивлюся чоловікові в очі, погляд опущений на мої руки, де ще й досі видніються шрами від моїх спроб піти з життя, та всі вони були марними.

- А ти намагалася якось цьому завадити? - пролунало запитання крізь тишу, яка привела пару хвилин. Підіймаю свої очі й дивлюся на незнайомця, на його обличчі бачу співчуття до мене.

- Були спроби, втікала, але ж одразу ловили, й … , - заплющую очі від спогадів, -  і били палками по п’ятах, і не могла пару днів ходити. Навіть спробувала самогубство, все одно врятували. Ось лише шрами на руках залишилися, - чути відсування стільця і неквапливі кроки у мою сторону. 

Чоловічі руки обіймають за тонкий дівочий стан. Тепло й затишно, давно не відчувала такої ніжності, обіймаю його, теж. 

- Вибач, - відсторонився від мене юнак і наші погляди зустрілися, - я подумав, що тобі краще, коли обійму, - ступає назад і спирається спиною до холодильника.

-  Все гаразд, - відповідаю, а в самої щоки запалали легким рум’янцем. - Цей Ізодор мав десять весіль і кожна його дружина помирали після місяця їхнього спільного життя.

- Жахлива історія, - скривився і лагідними очима вдивляється в моє обличчя.

- Все вже в порядку. От, і в день нашого весілля, коли мала бути шлюбна ніч загадала бажання і стала ялинкою, - натягую на дівоче лице посмішку.

- А чому ялинкою? - шоковано дивиться і потирає своєю рукою підборіддя. 

- Того вечора я підійшла до чарівника, він раз у рік виконує лише одне бажання. Попросила допомоги й чоловік сказав, щоб загадала це, - обертаюся до стіни.

- Історія не дуже приємна, - констатує факт. - Хочеш прийняти ванну? - вже веселим голосом промовляє.

- Так, хочу, - відповідаю.

- Тоді піду набирати воду, а ти можеш поки що подивитися телевізор.

- Що? А, що таке телевізор? І чому я повинна його дивитися?

- Точно, ялинко, я й забув, що ти не з цього століття, - встає навпроти мене й подає  праву руку, - пішли зараз усе покажу, - кладу свою малу долоню у чоловічу й встаю із стільця.

- А як тебе звати? - душу відкрила, а іменні його не знаю.

- Ілля, - якось невпевнено промовив слово.

- Приємно познайомитися Іллє, а мене - Вірляна, - посміхаюся щиро.

- Гарне ім’я, ніколи ще такого не зустрічав, - зробив комплімент і повів мене в кімнату, де недавно стояла голою перед новим знайомим і вмить лице почервоніло. 

- Це кімната є вітальною, тут можна проводити час із друзями, - цікаво розглядаю кімнату. - Ось це диван, - й садить мене на білому дивані, запам’ятовую нову інформацію. - А ось це, - показує на темну, довгу тканину, чи то не тканина. - Це телевізор, а ось це, - бере до рук палицю, - пульт. Ним можна перемикати канали й вмикати й вимикати телевізор. Просто треба нажати на оцю червону кнопку, - вручає в руки.

- Це труф, - повторюю і в долонях кручу новою річчю.

- Ні, не труф, - намагається рукою приховати свою посмішку. - Це пульт. Зрозуміла?

- Так, - ще хитаю головою у знак згоди, - це пульт, - посміхаюся. - Правильно? - хочу побачити в його очах захоплення.

- Так, правильно. А тепер нажми на червону кнопку, - дає наступні вказівки.

- Гаразд, - і роблю все по інструкції. - Нічого не вийшло, - обурююся як мала дитина.

- Хахахаха, - сміється дзвінко юнак.

- Ілля, не смішно, - грізним поглядом дивлюся на нього.

- Хахаха-хаха, фух, зараз, - заспокоюється чоловік, підходить ближче, - треба, щоб пульт був направлений у сторону телевізора, - мій великий палець на червоній кнопці, він кладе, теж, палець, від цих дотиків пробіглися табуном мурахи, направляємо на телевізор і разом нажимаємо. І яскраве світло засіяло на чорному полотні.

- А з чого зроблений телевізор? - з цікавістю дивлюся на нову для мене річ, яка для Іллі є буденною.

- Ну, точних деталей не скажу, - відходить у правий вік, почісує потилицю. - З пластика, з скла. Ось це, - вказує рукою на телевізор, -   екран, де можна дивитися безліч каналів, тут показують новини, різні фільми, розважальні програми.

- А як туди вони залізли? - цікавлюся, на екрані люди роблять свої  різні справи.

- Сьогодні до мене так багато питань, а я деколи не знаю як тобі пояснити. У тебе ж були портрети? - киваю головою. - Ну, ось, а тепер людство навчилося робити, що можна знімати людей на камеру. Краще показати, - сідає поряд із карманів штанів дістає ще якусь диковинку.

- Що це? - з цікавістю розглядаю.