Глава 1

Яра прокинулася в суцільній темряві. Звіддаля долинали голоси. Впізнала Стаса, а потім і Марка. То вона в царині геніального винахідника? Витягнути Марка з лабораторії не вдавалося навіть його “діткам”, як називав чоловік мілку нечисть першого порядку.

Стас кинувся допомагати Ярі знімати з голови шолом. Дівчина відчувала присмак трав у роті, тому підозрювала, що Марк випробував на ній якусь нову фішку.

Одразу зістрибнула на підлогу з помосту. Відчувала ще слабкість і нудоту, тому випила трохи гіркої смердючої рідини з пробірки, яку дав Марк. Ледь не виблювала нутрощі, та згодом тіло наповнилося енергією.

— Дякую.

Отримала у відповідь лише сухий кивок.

Яра дістала з кулона уламок кігтя, а інший витягла з кишені куртки.

— Зробиш?

Марк кивнув і одразу поніс зразки до столу. Взяв кейс і зник за дверима іншої лабораторії.

— Ти як? Я злякався за тебе!

— Ти записав усе, про що розповідала та жінка?

Стажер задоволено усміхнувся і дістав з кишені телефон, а потім збігав за кавою й вони разом сіли слухати запис.

— Виходить, вона почула крики в кімнаті дівчинки, а коли зайшла вже нікого не було? Донька зникла, вікно зачинене, кімната перевернута догори дриґом. Ще ті дивні сліди... Саме тому матір дівчинки зателефонувала на канал містики і паранормального?

Яра з дитинства любила збирати пазли, та ось цей ніяк не складався. Щось заважало побачити в шматочках фактів єдину картину.

— Чому було лише дві іграшки?

Дівчина не мала дітей, проте розуміла, що дитина потребує набагато більше.

— Іграшки? Жінка ніби казала, що вони з чоловіком нещодавно взяли дівчинку з дитячого будинку. Банально не встигли нічого купити?

— Дай запит Ігореві.

Стас надиктував собі на телефон ще декілька завдань й поїхав додому. Пропонував підвезти і Яру, та дівчина відмовилась, бо мала інші плани.

Сільський будинок мами підморгував одним вікном. Тепле розсіяне сяйво лилося на вулицю, через що Яра зупинилася біля хвіртки. Дуже не хотілося з тіні виходити на світло. Інстинктивна звичка останніх років штовхала в плече, аби оминула стежку й підкралася до дверей непоміченою, та Яра заткнула інстинкти й ступила на доріжку. Клацнув замок на хвіртці, а за шторкою мелькнула тінь.

Мама зустріла її на порозі. Скільки вони не бачились?

— Ярина? Ти що, пофарбувалася в рожевий?

— Гарний початок, мам! Я теж рада тебе бачити!

Дівчина пройшла на кухню й налила собі води з-під крана. Єдине, за чим вона сумувала в місті, це за смачною криничною водою.

— Звісно, я рада, просто не очікувала!

Вони сиділи на дивані й мама продовжувала розглядати її волосся.

— Рожевий… Ще й відрізала по самі плечі! А яка коса була!

— Лише кілька пасем спереду рожеві, мам! І з короткою стрижкою мені зручніше.

Жінка замовкла й налила чаю з фарфорового чайничка минулого століття. Яра колись боялася розбити посудину з цього сервізу більше, ніж власної смерті.

Вони мовчали. Дівчина помітила, що мама нервово зиркає на столик збоку, на якому з під серветки стирчав кутик книжки, або що. Голосно позіхнула й поставила чашку на той столик, потягнулася, а потім ніби ненароком зачепила тканину. Вона одразу ж впала додолу.

— Пробач! Я така необережна! — Яра підійняла серветку й зиркнула на маму. Очі жінки світилися переляком. Перевела погляд на книжку, й прочитала великими старезні літери на палітурці “Сімейний альбом”.

Очі дівчини округлились. В них ніколи не було ніяких альбомів! Як, загалом, і сімʼї…

Жінка сіпнулася в сторону доньки, та все ж взяла себе в руки.

Яра гортала пожовклі сторінки. Молоді й щасливі мама з татком дивились усміхнено крізь роки на єдину доньку. Татка вона трохи памʼятала як мовчазного пʼяницю. Він зовсім не був схожим на себе молодого.

Яра гортала й гортала, жадібно вглядаючись в обличчя на застиглих шматочках часу. Збирала їх, як пазли у власній голові. Шукала момент, коли все пішло не так. Дійшла до кінця, але нічого дивного не знайшла. Альбом закінчувався фотографією, на якій татко тримав її чотирирічну на руках. Хотіла вже закрити, як помітила, що між фотографією в рамці й листком щось є. Потягнула за кутик.

— Дідько… — вилаялася дівчина. — В мене що, був брат?

Маленький усміхнений хлопчик на маминих руках видавався до болю знайомим. Серце стиснулось й закалатало у грудях.

— Мамо!?

Очі жінки заблищали. Яра терпіти не могла сльози! Краще діяти, ніж розмазувати соплі по обличчю!

— Його звали Степанком… — все, що змогла вичавити з себе мама.

— Що тоді сталося?

— Коли?

— Ти знаєш, про що я!

Яра вперше за весь час глянула в бік дверей, заставлених столом і різним мотлохом. За ними ховалася кімната, яка за негласним правилом не існувала в домі. Кімната, в якій багато років тому розпалося на частини тоді ще маленьке життя дівчини.

Матір мовчала і це вбивало. Яра встала й почала складати зі столу речі на підлогу.

— Що ти робиш? — в паніці скрикнула мама. — Не треба!

Дівчина плюнула на речі й різко двинула стіл. Відчула тремтіння у пальцях від напруги, проте зробила собі прохід до таємниць минулого.

— Не заходь туди! Ярино, прошу тебе…

Дівчина глянула на матір і побачила в її очах шалений відчай. Саме він допоміг зробити останній крок… Глибоко вдихнула й взялася за ручку. Знову почула дитячий крик у голові і як обпікає відголоском болю плече. Мама щось говорила за спиною, проте Яра не слухала. Вона штовхнула двері до кімнати й опинилася в минулому.

Крик. Чорна довга тінь. Гострі пазурі. Моторошний звук, з яким кігті деруть стіну. Маленька дівчинка біля колиски брата. Колючий шепіт у голові. Плач. Жовті сяючі очі відьми. Скрип дверей.

Мама зупинилася біля порогу й зі сльозами на очах викрикнула:

— Ярино!

Яра стояла немов заворожена й дивилась на матір. Шматочки спогадів помінялись місцями й з нічного кошмару склалися в реальну картину минулого. Вона і тоді була біля тих самих дверей…