Птахи

Гучний, яскравий і ненавистю просочений день. Крики, голоси, співи і танці, робота і навчання завершились, з початком нової доби. 

00:00 

День сповнений життя і втоми завершився. 
Холодне від довгої самотності ліжко, от-от буде зігріте вимученим за день тілом дівчини. М’яка подушка кличе до себе. Мов мати, вона перебиратиме мокре волосся дівчини, буде гладити голову, що лягає на подушку з нестерпним болем, але не таким сильним, щоб пити останню пігулку знеболюючого. 
Пухка, і дуже велика ковдра, обгортає втомлене тіло, утримуючи наростаюче тепло. 
М’яко. Тепло. Комфортно. 
Ніч тиха і безхмарна. Зоряна, та не сліпуча. Лиш місяць сяє своєю тьмяністю у вікна дівчини. І сонна, та ще не в царстві Морфея, дівчина 
чекає, коли хтось спуститься по тій стежці, із тьмяного, срібного променя нічного світила... Як і минулої ночі, і позаминулої ночі теж. Як щоночі, 
робить це, невідомий... 
Сон спустився з місячного сяйва першим. І дівчина поринула, віддалася йому. Вона спить, але усі дотики відчуває, та на її щастя пам'ятає. 
Глибина ночі, поглинає світ, забирає втому і галас дня. Втілює душевну тишу і комфорт. Одночасно роблячи її беззахисною, сліпою... 

Настороженою до кожного звуку, чи шороху. Змушує недовіряти власному тілу, власним чуттям... Якщо вона бродитиме у лісі, чи просто 
йтиме під покровом ночі, в той момент, вона стане наляканим дівчиськом, з параноїдальним синдром. Але зараз, дівчина просто беззахисна, важко думаюча, якщо прокинеться, особа. 
Прохолодний, але м'ягкий дотик до плеча, що іррадіонує до низу, до передпліччя, кисті, пальців... Могладжує кожний суглобчик пальчика. 

Торкається стегна, і знову спускається блідою долонею до низу... до коліна і гомілки. 

Та цього разу, сон не такий старанний.

Сьогодні, сон послабив свої сили, і дозволив нехотячи того, розплющити дівчині очі. Які в ясному бачені помітили перед собою молодого чоловіка, що пильним і уважним поглядом розглядав спухше личко навпроти. Він зупинив свої рухи, та проявив милу усмішку на тонких, майже блідих  устах.  
Він й сам увесь майже блідий, але його волосся, хаотично розложере на голові, було кольору ночі. Темно-синє. Їй хотілось розмалювати його золотистими і срібними цяточками, які мерехтіли б, як зорі у небі.  
Дівчина підвелась, сіла прикриваючись ковдрою. В думках, вона собі  
промовляє "Він, як уособлення місяця... Він мов місяць, такий красивий і  
блідо-тьмяний...".  
І бачить кивок незнайомця. Дівчина простягає свою маленьку доньку до  
щоки хлопця. І лиш її тепло торкнулося холодної шкіри, незнайомець  
перетворився на десяток білосніжних птахів, що вилетіли крізь відчинене  
вікно, до небес, до зір, до раптово зникненого місяця.  
Вона, знову чекатиме його наступної ночі. А він знову прийде, як кожної  
минулої ночі.  
Та чи судилося неземному холоду, бути із земним полум'ям?  
“Думки не покидають голову. Їй вічно про щось потрібно думати, інколи й  
невідомою мовою. Будувати змови і теорії. Ритись у житті, сумно  
всміхаючись з самоіронії. Поринути у самокопання, та стежити щоб  
священник не закінчив поховання, над її могилою, виритою  
самокопанням.” 
Дівоче тіло ходить по цьому світу, на рівні завчених функцій. Працює,  
відповідає на набридливі телефонні дзвінки, обідає, і пізно ввечері  
повертається додому з енергетиком у маленькій сумці. Дорогоцінний сон,  
сьогодні не в перспективі її завдань.  
00:00  
Знову першим спустився сон, по тій же тьмяній, срібній стежці. Та кофеїн  
у напоях відмовив йому у присутності з ними. Та дівчина все ж лягає на  
подушку, та мочить її своїм мокрим після душу волоссям.  
Годинник пробиває більшу частину пройденої ночі, сон не напрошувався  
більше, а терпіння дівчини закінчується з часом панування ночі. Обернута  
лицем до стіни, вона створює уявою вигадані візерунки ніколи не  
існуючих квітів, підставляючи різні історії життя, під гру уяви. Дівчина  
так захопилась, що поринула в сон, і сьогодні вона нікого не зустріла. Та  
дотик мов прохолодний вітерець торкнувся її щоки, лоскотячи мов перо тендітної пташки. Карі очі в мить розплющились і вона повернулася до  
того, хто був винуватцем доторку.  
“Уособлення місяця...!” - вигукнулось в її думках. І мила посмішка на  
тонких страх, спонукнула голову схилитись у підтверджувальному кивку.  
− Ти можеш говорити? - перші озвучені думки дівчини. 
− Можу.  
− Хто ти? - схоже з цього потрібно було починати, ще минулої ночі. 
− Уособлення місяця, - посміхається він, а дівчина відчуває легке  
відчуття недоречності і тупості, не то від її питання, не то від його  
відповіді їй.  
− Чому... чому ти тут?  
− Ти доволі часто просила про когось, хто любив би тебе, так сильно,  
як і ти його, - пояснює хлопець. - Чи не ти, признавалась у коханні  
до мене? Чи не ти, щоночі у літньому моєму світлі, купалася? Я  
прийшов бо ти кликала мене. І будучи закоханим у земне полум’я... - 
загадками говорить той, - закоханим у тебе, - одразу пояснює, - я не  
міг відмовити, - знову ця мила посмішка на срібних устах.  
Юниця заворожено розглядає обличчя уособленого місяця, не то  
здивована його коханням, не то реальністю всього, що відбувається.  
− Ти минулої ночі перетворився на зграю птахів... - вона запнулась,  
обдумуючи питання, що кружляло протягом дня в голові, - це через  
мене? Через те, що я торкнулась тебе?  
− Так. Твій дотик земний і полум’яний, лиш я можу тебе торкатись. 
Щоночі ці двоє зустрічались, гомоніли, балакали, словами кохались. І з  
кожною мерехтливою зорею, дивувались - вони покохали до того, як очі в  
темноті здибались.  
− Як я можу звільнити тебе? Підкажи, і я зроблю це! - просить  
дівчина, просить щиро, намагається посміхнутись, та виходить  
криво.  
− Я ослухався батька, не став кохати однієї. Тому і проклятий сидіти у  
нічній вежі. Будучи нічним світилом. Мої птахи, це необдумані дії,  
це серця коханок, що завжди жили при надії. Надії, що їх покохаю я.  
Але єдине, що сталось з нами спільне, це в’язниця, вони заковані в  
мені. Вони сторожі мого тіла і душі, торкнутись комусь мене, птахи  
не дають, але вони дали мені кохати, - сумно всміхається він. − Але це не дарунок, а покара за гріх... що ти змусив їх любити, і не  
відповідати... - тихо шепоче дівчина.  
− Саме так, я можу кохати, можу торкнутися, але я не можу відчути...  
Ні твого тіла, ні твоєї любові. - утримує паузу. - Як вони заковані в  
мені, так я закований у небі.  
− А як ти відчув про мою любов...? - здивовано запитує кароока.  
− Твій шепіт гучніший ніж ти можеш собі уявити, тим паче такий  
сильний, як про любов слова... - вже весело усміхається хлопець,  
радіючи сильним почуттям обраниці. -Ти можеш допомогти, - сумніваючись чи варто, все ж видав він, і невідводячи ні разу  
погляду від лиця коханої, помічає проблиск надії у її темних очах, і  
німе питання “Як?”. 
Через бездумне розкидання своїм серцем, і марнуванням чужої любові,  
лиш той кому цінний час, зможе врятувати безсмертного, одинокого серед  
мільйон прихильників хлопця. Скільки б зір не було на небі, він все одно  
самотньо стоїть. 
Лиш смертна земна особа, в змозі прокляття здолати його. Батькові слова,  
які хлопець запам’ятав на віки, голосить “Потрібно зловити десять птахів.  
Дев'ять білосніжних голубів з твоєї душі. По одному птаху, кожних вісім  
років, - голосить батько, - і впіймати одну маленьку, кольорову колібрі, як  
пройде шість років, після тих дев’яти впійманих.”.  
− Чому останню після шести років? - запитує дівчина.  
− Це батькове милосердя. Він забрав два роки, але на томісь дав птаха,  
дрібного і важковпійманого.  
− Я буду вже стара... якщо доживу хоча б до ста, щоб зловити усіх, та  
я спробую, - дівчина нахиляється і цілує хлопця в уста, сповнені  
холодом.  
Він миттєво перетворюється на зграю білих птахів, і дівчина зачинивши  
перед тим вікно, біжить хапаючи пташку за одне крило.  
− Пробач, я не хотіла так сильно шарпнути, боялась, що не встигну  
злапати, - промовляє та до серця однієї з закоханих дівчат.  
Вони були поневолені за свою безрозсудність і возвеличення чужої, а не  
своєї власної душі. Вони стали тією душею, яку возвеличували, згубивши  
тим свою.