Глава 5. Та гори воно…

– І з чого ви взяли що люди – зло?

Я скоса дивилася на Міккі, чекаючи відповіді на одвічне філософське питання. Він мовчав.

Бар, що палав шаленим полум’ям, його нездатність переступити через поріг і Олена, що з гарчанням і матюками витягувала його через розбите вікно назовні, зробили хлопця вже надто мовчазним.

Від віскі, правда, не відмовлявся. Брательник, який заварив всю цю кашу, не полінувався і власноруч приніс декілька ящиків.

Вигляд Дениса, що ходить у вогонь за пійлом, здається, непомірно вразив бідосю Міккі навіть більше, ніж факт, що він сам ледь-ледь там не залишився.

– Ось що таке, на вашу думку, зло?

Я продовжувала дошкуляти Міккі. Що він, і справді, як в тому анекдоті – «ні мені спасибі, ні тобі до побачення»?

– Зворотний бік добра, – він зволив таки відповісти, обдарувавши мене якимось незвичним поглядом. Погляд пробирав до печінок. – Кожна людина, що замикається в нашому світі, отримує при вході таку монету. Поки її повністю не витратить, вийти не зможе.

– Цікава версія, – я заохочувально кивнула. – Ден, налий ще. Йому, я дивлюся, це корисно. Запускає розумовий процес.

Ден, який щось захоплено клацав у своєму ноуті, не зволив навіть огризнутися. Замість нього, віскі, неабияк пошарпаному, тепер вже колишньому «інквізитору», приніс Олег, тимчасовий ватажок «зграї», що оселилася в моєму, мабуть безрозмірному, будинку.

– Ти непогано влаштувалася, Марена, – Міккі взяв склянку та одним разом влив собі у горлянку. Навіть не посмакувавши. Не заслуговував такий віскі подібної зневаги.

– Ти намагаєшся образити... – я нарочито додала холодку в голос. – Чому це я Марена? Так мене ще ніхто не називав.

– А я тільки зараз зрозумів хто ти, – Міккі відібрав пляшку у «вовченя» та налив собі вже сам. – І хто твій брат, до речі кажучи, теж зрозумів...

– Та гори воно все ясним полум'ям, – я з роздратуванням піднялася і підійшла до вікна. – Що ти зрозумів? Що ТИ взагалі міг зрозуміти? Гадаєш, свобода від добра і зла... – я виправилась, зробивши необхідне виділення голосом: – Від Добра і Зла, це Шлях? Як же ми від вас втомилися.

– Кажи виключно за себе, – відгукнувся Ден, з задоволеним виглядом відірвавшись від ноутбука. – Особисто мені все подобається. Ну майже все. Тут мені набридло... А тому я поїхав.

Ден підійшов до Міккі, відібрав у нього пляшку. Задумливо подивився крізь неї на світло.

– Крісс, – його голос був серйозний як ніколи. – Будь ласка. Поїдь, зустрінься з батьком. Мені вже нема коли, а тобі треба.

Він махом випив все, що залишалося в пляшці.

– Коли побачимося? – несподівано для себе поставила я це дурне, в принципі, питання.

– А не знаю. У мене літак в Ухань. А там як піде. Якщо добре, то скоро. Вибач за каламбур.

І він пішов. Як зазвичай. А мені за ним тепер розгрібати. Хоча він і стверджує, що ні в чому не винен.

– Отже, – повернулася я до нашого врятованого гостя/в'язня, – і що ж ти зрозумів?

– Я знайшов джерело Зла, – похмуро відповів той. – Хоча і вважалося, що джерело Зла в людині, але ніхто і ніколи мені не казав, що це буде якась конкретна людина. І ось тепер я її знайшов.

– Теж мені новина, – я дивилася на ноутбук, який мій доволі часто неуважний братик залишив на журнальному столику. – Кинешся наздоганяти, святу воду не забудь. Бажано сорока градусів міцності. Він її любить.

– Не мороч мені голову, – Міккі заговорив з роздратуванням. – Кого наздоганяти? Цього гіпнотизера самоука? Джерело Зла – це ти, – його вказівний перст, звинувачуючи, ніби дуло пістолета або вістря клинка, був направлений мені в груди. Я навіть простежила куди саме він вказував. Раптом там хтось ще з моєї сімейки ховається. Але ні. Цей ідіот цілком щиро вважав мене злом.

– Так, друже, – я встала, підійшла до нього. Він насторожено дивився. З його погляду було видно, що вважає, ніби за розкриттям істини останньої інстанції буде негайна і невідворотна кара. – Все-то ти переплутав. Що й не дивно. Хоч тобі й промивали мізки в цій твоїй секті, а як був ти людиною, так нею і залишився. А ті завжди плутали Добро і Зло. Розповісти тобі казку?