Частина 2. Добро приманює всіх. Глава 1. Сестра моєї мрії

Мало не від початку всіх часів я мріяла про сестру. Своєї матері я взагалі не пам'ятаю, хоча новини, що приходять з різних куточків нашого світу, не перестають про неї нагадувати. Батько, брати, і чортова прірва їхніх коханок і коханців ніколи не були для мене приємною компанією. Тож я мріяла про сестру.

Я далеко не відразу зрозуміла, звідки беруться діти в нашій сім'ї. Тому й не зрозуміла яскравого дзвінкого сміху батька, який прозвучав у відповідь на моє прохання про сестру.

– Я не маленька, татку, – з властивим мені тоді запалом, спалахнула я. – Я знаю, звідки беруться діти. І курс лекцій про секс, доволі наочний, нехай і не спеціально, ви з вашими постійно змінюваними партнерами, дали мені відмінний.

Мій батько і мої брати у той час вели досить нестриманий спосіб життя. Та і що приховувати? Я теж періодично захоплювалася. Тому прохання забабахати дитину одній зі своїх пасій, які, до речі кажучи, дозволяли йому і не таке, з моєї точки зору виглядала будь-якою, але не смішною.

– Ти, часом, настільки кумедна, – батько анітрохи не вразився моєю емоційною тирадою. – Ти забула? У мене можуть бути діти тільки від твоєї матері. А ці всі, – він невизначено махнув рукою, окреслюючи певне коло своїх пасій, що порядком встигли намозолити мені очі за останній час, – так, розвага, не більше.

Батько, скільки я себе, а значить і його, пам'ятаю, каже про маму так, ніби вона знаходиться десь поруч. Ніби вона повернеться в будь-яку мить. Довгий час на мене діяла ця його манера. І я вірила, що прокинуся, а мама поруч. Але час все розставляє на свої місця. І я, ніколи її не бачила, навіть перестала чекати. Тепер же виявилося, якщо вірити словам батька, не варто чекати й сестричку. А якщо не брати до уваги цю його манеру казати про маму, як про когось, хто в будь-яку мить може повернутися, він мені ніколи не брехав. Якщо чогось не міг пояснити, так і казав.

***

– Усім залишатися в машині, – встигла скомандувати я, бачачи, що «командос», який незручно розташувався на задньому сидінні, зібрався втрутитися в перепалку на порозі мого будинку. Перепалку, що загрожувала перерости у бійку. Масштабу так маленької континентальної війни.

Олена, що вищирилася так, що я своїми очима могла б, якби в принципі в подібне вірила, побачити загострені ікла, загороджує вхід групі, на язиці вперто крутилося слово «зграї», змішаного статевого складу. Хлопці та дівчата, що з якоїсь причини вперто намагаються проникнути в мою оселю, виглядали здивованими, розсердженими й... якимись небезпечними, чи що.

Словесна перепалка між ними та Оленою знаходилася саме в тій стадії, логічним завершенням якої є бійка. Можливо, в іншій ситуації я б і подивилася чия візьме. Але я була вимотана до межі. Вся ця ситуація. Всі ці саркастичні кривляння життя, яке демонструє мені останнім часом все свої дива. Вся ця вампірська, а тепер, судячи з усього і вовкулацька епопея – набридла мені до чортиків, коротко кажучи.

А ще брательник. З задоволеною пикою виглядає з-за порога прочинених дверей і не робить нічого, що бодай віддалено було б схоже на допомогу Олені.

– Радіє гад, – в серцях кинула я, вибираючись з машини. Він і справді радіє. Завжди радіє розбрату, що вноситься в будь-яку точку простору лише його присутністю. І не кажіть мені, що його ім'я, похідне від імені бога-винороба, бабія і жартівника. То був дуже милий божок. А кого в чиє ім'я назвали – я б не взялася визначити ні тоді, ні, тим більше, зараз.

– А ну припинити! – не так вже й голосно, не так вже й грізно, гаркнула я. – Що за шум, а віскі немає? – трохи переінакшила я приказку, побоюючись, що у своєму первозданному вигляді вона справі не допоможе.

Натовп, (швидше за все, таки зграя – майнула тужлива думка), відразу відступив від дверей, перегрупувався у мій бік і вислав парламентера. Парламентер, як йому і належить, на моє скромне розуміння, був озброєний. Важкою сумкою, з тих, що останнім часом можна побачити на касах еко-стурбованих супермаркетів, з повним набором парламентарів усіх часів і народів.

– Три пляшки? – скривилася я. – І жодної закусі? – і, не даючи ані миті на заперечення, скомандувала: – Так, один мерщій в магазин, той що поруч з церквою, на розі. Я зателефоную, там видадуть все, що потрібно. Решта в будинок. Олена пропустить. І головне... – я з демонстративною прискіпливістю оглянула притихлу «зграю», хто тут головний, га?

– Так це... – несміливо видихнула зграя, – ти!