Глава 16. Вампіри, перевертні та психіатрія

Вплив сучасної масової культури складно переоцінити. Сама неодноразово потрапляла під його дію.

– Яка грьобана іронія, – бурчала я собі під ніс, поки водій, люб'язно наданий Лізою і Карлом, батьками Олени, віз мене додому. – Вся ця історія, суцільна грьобана іронія.

Варто було на якусь мить просто передивитися сучасної містики, пропустити декілька сеансів у лікаря та припинити приймання ліків, і ось уже навколо плодиться нечисть, приймаючи мене за одну з них. Добре хоч фільми, на які я підсіла останнім часом, були сучасні рожеві соплі про людяних вампірів і стурбованих своєю агресивною сутністю перевертнів. Це ж яке щастя, що я не любителька зомбоапокаліпсіса.

За словами милої сімейної пари, яка, наскільки я зрозуміла, давно та успішно промишляла контрабандою сигарет, автомобілів і підробкою елітного алкоголю, їхня дочка Оленка декілька років тому злетіла з котушок. Почала ховатися від сонячного світла, агресивно поводилася зі знайомими людьми, стала дружити з підозрілими особами. Батьки досить довго ставилися стримано до вибриків улюбленої та єдиної доньки, але будь-якому терпінню приходить гаплик. Після чергового загулу в компанії незрозуміло кого, загулу з потерпілими, яким довелося заплатити кругленьку суму за мовчання, Карл і Ліза спробували акуратно розібратися з компанією, яка, на їхню думку, чинить поганий вплив на Оленку. Ця спроба докорінно змінила їхні погляди на довколишній світ, і переконала, що проблеми, в які вляпалася їхня дочка серйозніші, ніж їм спочатку здалося.

Тепер ось я їхала додому і думала, – що, в принципі, я пообіцяла цим, взагалі-то, непоганим людям? – Я не те, що ніколи раніше не стикалася з вампірами за межами чиєїсь художньої вигадки, я ніколи не вірила, та, якщо чесно, і зараз не вірю, в саме їхнє існування. Правда, я не сильно люблю подорожувати, тому не можу сказати, що бачила все і знаю, що буває, а чого не буває. Наприклад, японських лисиць-перевертнів я бачила, але з ними взагалі окрема історія, як і з усією Японією.

Пообіцявши допомогти з їхнім питанням, я зародила надію в душах двох людей, а, значить, привид троянди став на декілька кроків до мене ближчим.

«Але це нічого, – думалося мені. – Одна проблема за один раз».

Принцип, який ще жодного разу мене не підводив.

Машина майже доїхала до будинку, коли я згадала, що потрібно знайти який саме бар обрали своїм притулком мимовільні п'яниці, шпигуни та жертви мого ранкового прохання.

«Ще нажеруться до смерті, – майнула думка, – а мені потім з совістю домовлятися. Вона у мене не гумова»...

Але обійшлося. Мабуть, прохання не напиватися сильно вони теж почули. Звичайна проблема ввічливих прохань – виборчий слух.

Вся компанія, четверо нетверезих, прибитих думкою про наганяй, що безсумнівно влетить від господаря, чоловіків, насилу влізла на заднє сидіння. Автомобіль здригнувся і присів на задні колеса. Зайві пів тонни, з огляду на амуніцію і вміст великих сумок, кинутих в багажник. Ці точно збиралися на маленьку войнушку з супротивником, що перевершує їх силою. А потрапили у бар...

На мене, що сиділа і димила у прочинене вікно, вони демонстративно не дивилися, підозрюючи мою роль в їхніх майбутніх неприємностях.

У такому складі ми й приїхали. Якраз перед самісіньким розпалом конфлікту, що розгорався на ґанку мого будинку.

– Усім залишатися в машині, – встигла скомандувати я, бачачи, що «командос», який незручно розташувався на задньому сидінні, зібрався втрутитися...