Глава 12. Ніхто не хотів йти...

Я мила посуд і потихеньку закипала: «Скільки років минуло. Все було тихо, спокійно. Ну відносно тихо і спокійно... Якого біса він приперся. Що за мода, з’являтися без попередження...» 

Денис і Олена сиділи на дивані та вели жваву бесіду, суть якої мені була не до кінця зрозуміла, але я і не робила спроб вникнути. Я міркувала.

Свою появу у мене на порозі братик пояснив просто. 

- Батько всіх кличе, - Денис привітно усміхнувся, ховаючи смартфон в кишеню, - їде скоро, тому і кличе. 

- Угу, - буркнула я, намагаючись проскочити повз нього у двері й залишити за спиною, як неприємний спогад. Не тут то було. 

- Ой, - подала голос Олена, - а ви хто?

І подивилася, чомусь, на мене. Хоча питання, явно, призначалося не мені. Братик відсалютував і представився: 

- Денис. Брат ось цієї молодої особи, - і кивнув на мене. Начебто тут був хтось ще, і була необхідність в роз'ясненнях. 

Проскочити мовчки в будинок і зачинити перед ним двері не вийшло. 

Батько їхав до Сирії. Кожен раз, коли його тягнуло на «гостреньке» він знаходив собі розвагу, на зразок цієї. 

Пам'ятаю якось, з натовпом доходяг, котрі вважали себе псами Назарянина, прогулявся до околиць Стамбула, тоді, правда, він називався інакше. 

Опис його прогулянки можна й досі прочитати в Інтернеті, під ніком “Рауль Канский”. 

Тепер ось Сирія... 

- Ти з ним їдеш? - поставила я питання, відповідь на яке мене в принципі не цікавила, але оскільки уникнути спілкування не вийшло... 

- Не знаю, скоріше ні, ніж так, - відповів брат, зацікавлено дивлячись на Олену, - у мене поїздка в Китай намітилася. Де ти відкопала це чудо? - перевів він розмову на Олену...

«Чудо» було зачароване. Звичайна, в принципі, реакція на мого брата, але мене зачепило. 

- І у скільки обійдеться цього разу примха нашого батька? - я вирішила не скругляти кути. Приперся - отримуй.

- Не знаю, - Денис не був налаштований відволікатися від наміченої мети, - сказав, дешевше, ніж якщо залишиться. 

- Що, там, зовсім людей не залишилося? Чи тут все так погано? - я навіть припинила мити посуд.

Брат знизав плечима і не відповів. Замість цього, побачивши розкладені шахи, запропонував Олені зіграти. 

Він ще і в шахи грає. Не помічала за ним раніше. Хоча... Ми не бачилися близько десяти років. Якщо бути точніше, з 2008 року, коли він вирішив повторити подвиг Філеаса Фогга, і навіть знайшов трохи часу, щоб заскочити до нас в гості. 

Тепер ось Китай... Бідні китайці...

Грає він, правда, досить посередньо, проте і так зійде - принаймні, під час гри, не буде приставати до мене зі своїми питаннями. Але доведеться пояснити йому, що гра в шахи, відрізняється від більш звичної йому гри в карти, і що ховати фігури в рукаві, неспортивно. 

Я могла б поставити йому парочку питань. Від яких у нього на наступні десять років пропала б охота до несподіваних візитів. Але його минуле мене анітрохи не цікавить, даний час я знаю, і єдине, що мене трохи хвилює, це майбутнє - головним чином в тому сенсі, як відіб'ється його подорож на моїх планах. 

Я не була особливо здивована, коли Олена оголосила моєму недолугому братику мат. Він, до речі, теж не особливо засмутився. 

- Кріс, - звернувся він до мене, - я затримаюся ненадовго у тебе? Заодно, може, зумію тебе переконати, і ти погодишся відвідати сімейну вечерю з приводу від'їзду батька. 

- Nobody wants to die, - задумливо промовила я, і перевела для оторопілої Олени: - Ніхто не хотів йти...