Глава 10. Діти Єви

Трохи похмурий вигляд Міккі дозволяв припустити, що у нього чорні очі. Я вперше вдивилася в них, коли ми сиділи в барі, і він зняв окуляри. Темний, дивно зосереджений, навіть одержимий, погляд, здатний проникати в глиб, не для дослідження моєї душі, а для того, щоб, пронизати та спрямуватися кудись далі.

Я зовсім не хочу сказати, що це була людина-загадка, або, що він не від світу цього. Тримався він цілком нормально, деколи трохи безцеремонно, був в міру замкнутий, якщо ж починав базікати, що з ним теж траплялося, то балакав мимоволі й невимушено, але ж це не властиво людям, які намагаються здаватися загадковими.

Його балаканина набувала часом характер одкровення - і тоді здавалося, що ти споглядаєш якісь темні води. Ну, або вдивляєшся в якийсь творчий хаос. Не бувши у змозі зрозуміти, що з нього створиться. Було в цій людині щось особливе.

Одного разу він раптом з властивим йому похмурим виглядом, кинув: 

- Це дійсно смішно! 

Ця фраза нагадала мені про те, що я ніколи не бачила, як він сміється або хоча б усміхається. А якщо людині не властиво навіть усміхатися, значить, у нього не все в порядку. Я по собі це знаю.

Ми розташовувалися на дивані у вітальні мого двоповерхового житла, куди я, не без коливань, (все ж декілька попередніх спроб привести туди чоловіка закінчувалися, м'яко кажучи, дивно), таки його запросила. 

Не знаю, що він собі уявив, побачивши Олену. Може і майнули якісь пустотливі думки, але тримався він чемно, я б сказала навіть занадто. Декілька келихів вина не змусили його змінити манеру поведінки, послабити краватку, спробувати обійняти одну з двох чарівних дам, а після певної кількості алкоголю ми просто зобов'язані були здаватися йому чарівними. 

Як це часто зі мною трапляється, життя не особливо питає моєї думки. Після досить дивної зустрічі в кінотеатрі, а потім на сходах мого будинку, Олена, м'яко висловлюючись, затрималася в мене. Йти їй було нікуди. Мені вона не заважала. Кімнат у будинку вистачало. Плюс, вона готувала смачні сніданки. 

Своє «Це дійсно смішно!» він кинув з приводу того, про що я, було, давно не чула. І про що згадала, у зв'язку з технологією, яка дозволила дурням з усього світу об'єднатися - Інтернету. 

- Ну чому смішно, - спокійно заперечила я, - концепція плоскої Землі, цілком собі робоча концепція. Мільйонами людей вона приймалася протягом тисяч років. 

- І була відкинута, як неспроможна в епоху мореплавань, - раптом, з незрозумілим мені запалом, апелював Міккі. 

- І воскресла, в епоху ще більше розвинених технологій. В епоху Інтернету, авіасполучень, космічних польотів. Тож аргумент не зарахований. 

З ним виявилося цікаво вести дискусію. Він, на диво, слухав опонента. Намагався підібрати контраргументи. А ще став дратуватися, чого до початку дискусії за ним не спостерігалося. Що, з якоїсь незрозумілої мені причини, мене почало заводити. 

Олена не вдавалася в суть нашого навколонаукового диспуту. До його початку, взагалі мало приділяючи уваги нашому гостю, вона займалася складанням пазла. Новомодна розвага, яка потребує, згідно з написом на коробці, часу від чотирьох до п'яти років. Судячи по швидкості процесу, Олена йшла на рекорд.

Почувши мою останню репліку, вона вирішила взяти участь в розмові. 

- А я літала літаком, - з самим невинним виглядом заявила вона. - І він летів прямо. Ми летіли довго. Борис мене в Нову Зеландію возив. Хіба ми не повинні були постійно знижуватися, раз Земля кругла? 

Міккі встав. Щось промайнуло в його зазвичай спокійних, можна навіть сказати флегматичних очах. 

- Донька Єви. Буває або прелесть яка дурненька, або страх яка дурна. 

З цими словами він галантно вклонився, розвернувся і пішов. Я б сказала: тільки його і бачили.

Ми з Оленою з певним здивуванням переглянулися. Одночасно пирснули, а через якийсь час вже реготали, не в силах зупиниться. 

Син Адама, як завжди, не вважав за потрібне подумати й упустив, як на мене, цікаву деталь. Сам то він, згідно з тою ж класифікації, теж відноситься до дітей Єви. І, можливо, він упустив не тільки це. А й те, що секс утрьох, в той вечір, був би цікавішим...