Вона більша і вища за мене. Одягнена без смаку і тримається безцеремонно. Вона не тільки поставила руку на підлокітник мого крісла, але, захопившись тим, що відбувається на екрані, раз у раз невимушено підштовхує мене ліктем.
- Якщо я заважаю, ви не соромтеся, скажіть, - раджу я їй стиха.
Спочатку вона дивиться на мене з усмішкою, вважаючи, що я жартую, але поступово вираз її обличчя змінюється.
- Вибачте, - незнайомка трохи усуває руку, зовсім небагато, і, вочевидь, щоб не відступати мовчки, кидає: - я теж платила за місце.
- Не за це.
- А ви звідки знаєте?
Замість відповіді я дістаю з кишені невикористаний квиток і показую його.
***
«Принц», ну той, що тепер різаний, зробив другу спробу. Приперся і близько двох годин стояв внизу під дверима, не наважуючись заявити про себе. Я, нарешті, змилостивилася і впустила його.
Він так і не зміг побороти збентеження. Довго розповідав про те, що пройшов двотижневий курс реабілітації і тепер ні-ні. Старанно не дивився на стіл, на якому стояли келихи. Мабуть, вони навівали йому неприємні спогади. Нарешті запропонував кудись увечері сходити.
Як не дивно, під «кудись», він мав на увазі в кіно. Вибір фільму він залишив за мною, і я вибрала. «Візантія» - цілком собі добре кіно. Я дійсно такі люблю, а не в плані познущатися.
«Принц» мій злиняв ще до початку фільму. Залишивши з двома купленими квитками, колою і попкорном.
І ось…
***
- Вибачте, я звільню вам місце, раз ви звикли сидіти на двох кріслах.
Я, бачачи, що вона насправді збирається йти, тисну плечима і кажу, що не наполягаю.
Вона більше не здається мені безцеремонною. Вся якось знітилася у кріслі. І мені трішечки майже соромно за свою поведінку. Ну, майже. А ще я дивлюся кіно...
Після фільму я хочу пройтися. Пройтися і подумати. Вечірня прохолода радує і прогулянку хочеться продовжувати і продовжувати. Але вона закінчується біля порога будинку. Порога, на якому влаштувалася моя непрохана сусідка по «Візантії».
- Він мене прогнав, - повідомляє вона, коли я підходжу ближче.
- Хто? - коротко запитую я і зупиняюся, не розуміючи. Дивнішої ситуації я, як не намагаюся, не можу пригадати.
- Ваш господар.
- Мій хто? - розмова мені не подобається, і я починаю заводитися.
- Господар будинку, - її пояснення швидко гасить роздратування, що почало підніматися в грудях.
- Дуже шкодую, але за Бориса я не відповідаю.
Я вже готова пройти повз, але тут вона вимовляє зовсім іншим тоном, несподіваним, майже прохальним:
- Я б хотіла поговорити з вами.
- Так кажіть... Я слухаю.
- Просто тут?
- А чим тут погано?
- Холодно...
Тільки тепер я помічаю, що її б'є озноб.
В принципі, рішення очевидно.
- А ви не боїтеся? Я, буває, п'ю кров приблуд, - питаю я, дістаючи з кишені ключ.
- Мені зараз не до страхів, - понуро відповідає вона. Подумавши, додає: - І ображатися на ваші жарти теж я не буду.
Каву або чай я їй пропонувати не стала. Коньяк, старий, добрий, п'ятнадцятирічної витримки. Від якого озноб тільки посилився та осоловіли очі.
Довелося мало не силою тягти її в гарячий душ. Від п'ятдесяти грамів коньяку її розвезло, так що ані роздягнутися, ані самостійно стояти під струменями води, поки я поперемінно пускала то гарячу, то холодну воду, вона не могла. Тож довелося душ приймати удвох. Не скажу, що це для мене якась новина, але раніше в цьому було більше еротизму.
Після душу я поклала її на ліжко і вкрила усіма ковдрами, що у мене були. В очах все ще мелькала її оголена спина, з тату між лопатками. Троянда з шипами. І повідомлення від Бориса, що він надіслав п'ять хвилин тому:
- Як тобі подарунок? Уже скуштувала?
Ну що за напасть на мою бідну голову?