Глава 3. Переїзд

- Це ж мука мученицька - користуватися в наш час авто без кондиціонера, - гірко зітхає Борис, вимикаючи зчеплення і переходячи на першу швидкість.

- Так постав кондиціонер.

- А гроші. Це місто страшно дороге. Всі біжать, напирають, платять будь-яку ціну. Коли я тільки переїхав сюди, вважав, що це крутий стиль, бігти і штовхатися ліктями.

- Дивись, як би тебе зараз самого хто-небудь добре не штовхнув.

Манера Бориса дивитися в очі співрозмовнику мене нервувала. Навіть тоді, коли він не вів свою стареньку тойоту через джунглі столичних пробок.

Я уважно до нього приглядаюсь. Чи була тому причиною задуха, що ось уже тиждень, як міцно оселилася в столиці, або ж нічна пиятика, або що ще, але він точно не в формі. Забарився, не встиг проскочити на світлофорі.

Побачивши, як запалюється червоне світло Борис знову випускає мученицький стогін і вимикає швидкість. Вигляд у нього прибитий, очі з апатією дивляться крізь скло. Загоряється зелений, але він ніби й не помічає цього.

- Чого чекаєш? - кажу. - Зеленіше не стане.

- Щось мені сьогодні зле, - понуро бубонить він і повільно рушає з місця.

Мені теж несолодко, але я ж в іншому становищі. Переслідувач з трояндою більше не з’являвся. Голод, що мучив останні кілька місяців, несподівано притих. Але я, про всяк випадок, вирішила змінити квартиру. З урахуванням чимраз більшої, настирливої ​​уваги від господині минулої - це було правильне рішення. Але чомусь викликало незрозумілі, несформовані побоювання.

- Приїхали. Ось вона резиденція.

«Резиденція» являє собою двоповерхову халупу, яка, певно, чисто випадково вціліла серед високих новобудов. Мова йде не про те, що високо поверхові новобудови красиві. Швидше вони менш непривабливі. Але похмурий вигляд цього поєднання скла, металу і пластика зовні, і холодної функціональності всередині, став для мене спершу звичайним явищем. Потім же перетворився на нестерпні тортури мого розуміння красивого та естетичного.

В цьому будинку була якась претензійність, яку час і запустіння перетворили в злу пародію. Світська красуня, з роками стала карикатурою на саму себе. Стара зі згаслим поглядом і висохлим тілом, застигла в безглуздій кокетливій позі. Коротко кажучи, цей будинок був з історією. Яку відразу захотілося прочитати.

- Цей будинок будував мій прадід, - пояснює Борис, поки ми вивантажуємо речі. - Маленький палац. Вміли жити люди. Будували будинки на століття, не те що нинішні - живуть тільки сьогоднішнім днем ​...

Фасад «палацу» пофарбований в той теплий вохряний колір, в який колись фарбували школи, лікарні і казарми, - колір казенщини та нудьги. Втім, від фарбування мало що залишилося, оскільки штукатурка здебільшого відвалилася. Зате дві колони біля парадного входу повністю збереглися, може тому, що вони нічого не підпирали. Вціліли і трикутні фронтони над вікнами, чию ренесансну строгість пом'якшували облуплені гіпсові янголята. Високі вузькі вікна теж нагадували про школи і казарми минулих часів. Перед головним фасадом тягнулася балюстрада тераси, якою був прикрашений верхній поверх.

Борис відмикає двері. Ми потрапляємо в якийсь темний передпокій, де на мене повіяло запахом...

- Відчуваєш? - запитує мій гід.

- Ніс у мене поки що на місці.

Запах троянд... Та й вони самі... У великій кількості... Божевілля...

Може, все-таки, час на візит до лікаря? Еммануїл Єфрасійович мене прийме в будь-який зручний для мене час. Що ж це мені так з трояндами щастить останнім часом?