Глава 2. Втеча

- Я хочу піти - заявила я одного разу батькові.

- Далеко? - запитав він, не відриваючись від ноутбука. По екрану бігали незрозумілі символи упереміш з не більш зрозумілими командами, геть незрозумілою мені мовою.

- Ще не вирішила.

Розмова відбувалася в кухні, де, сівши до столу, що імітує натуральний дуб, я допивала власноруч зварену каву. Допивала, нервово передчуваючи наслідки того, що мала намір зробити. Час ранкової кави завжди був найвдалішим часом для розмови з батьком. Після нічних пригод він зазвичай перебував в благодушному настрої. Якого вистачало до моменту, поки не прокидалася його чергова дружина.

Цей час він витрачав на читання, вивчення чогось нового, що зацікавило його на даному етапі життя. Зараз це було програмування, ну або щось з цієї області. Час, коли одним словом, «програмування», можна було назвати все, пов'язане з комп'ютерами, вже пройшов. А нових термінів я не знала.

- Іди, - він все ще не вважав мої слова гідними його уваги настільки, щоб відірватися від ноутбука. - Телефон не забудь. Номер запиши, десь крім телефону. На всяк випадок.

І я пішла. Спочатку просто вийшла з дому. Речі зібрала заздалегідь в невеликий рюкзак. Сіла на лавку біля ґанку і задумалась.

Я давно планувала, як саме це буде. Ось уже пів року ми жили в приватному секторі, на кордоні природи і міської цивілізації. Дуже зручно, як не глянь. Як сказав тоді батько, одні плюси, і звідти і звідси. І ніяких мінусів.

Якийсь час так і було. Або повинно було бути. Коли ж віддалене, «прикордонне» життя перестало здаватися зручністю, я замислила втечу.

Спочатку я планувала вкрасти човен у сусідів. Почнуть шукати не скоро. Бувають раз в три-чотири тижні. Погаласують веселою компанією день-другий. Сходить до них батько з черговою своєю... Всім одні плюси... Мені ось тільки одні мінуси... Ну то гаразд...

Планувала переплисти на інший бік річки. Дочекатися поїзда, що проїжджає і, розбігшись, як слід, застрибнути в останній вагон. Я чітко бачила, як це буде. Вагони несуться назустріч. Здалеку здається, що поїзд їде повільно. Оманливе враження, я знаю, але я справлюся. І вперед, в незвідані далі.

Із задуми мене вивів окрик батька.

- Рись! - це хороший знак. Знак, що він все ще в доброму гуморі. Коли в поганому, імена мої варіюються від Крись до Рис.

- Рись! Підніми одну руку вгору!

Я з подивом дивилася на нього. Знизавши плечима, піднялася і підняла руку, як він просив. Він пустотливо примружив одне око. Сказав: - Схожа! - підійшов і простягнув пластиковий прямокутник. Банківська картка. Я здивовано кліпала очима.

- Викапана Статуя Свободи, - він продовжував кепкувати. - Гола, боса, з факелом в руці і зухвалістю в погляді. Бери поки дають. На перших порах тобі вистачить. Пізніше ще перекажу. І я тебе благаю. Виклич таксі. Доїдь по людські - на цих словах він скривився - до вокзалу. Винайми нормальне житло. Ну там... Куди ти там зібралася. І не роби нічого такого, що мені потім довелося б прибирати. Будуть проблеми з дієтою, краще телефонуй.

На цьому й розійшлися. Минуло три роки, я ні разу не зателефонувала. І не знаю чи правильно, чи ні. Бо троянда, це вже не жарти...