Глава 20. Сімейний вікенд

• Одрі Салліван

Ранок. Шоста. Вихідний. Час, коли нормальні люди сплять, і їм добре.

Я теж спала. Притиснута до джерела тепла, що дихав рівно, зігрівав мене й тримав за талію так, ніби я найкоштовніше, що у нього є. А можливо, то мені снилося. Бо останнім часом мої сни все частіше плутаються з реальністю. Особливо, коли в реальності є Грейсон Кінг. Мій хлопець. Мій…

Тук-тук-тук.

— Ммм… — бурмочу крізь сон і ховаю обличчя в подушку.

Тук-тук-тук.

— Це не може бути пожежа. Я би почула. Це не дзвінок. Значить, хтось стукає в мої двері?

Я з силою заплющую очі. Може, пройде.

Тук-тук!

— Добре, добре! — нарешті бурчу і розплутую себе з чоловічих рук.

Грей щось невдоволено пробурмотів, але не прокинувся. Я накинула перший-ліпший халат, на ходу зав’язала пасок і подріботіла до дверей. Сон ще туманив мозок, коли я відчинила. Я не дуже розуміла, що стукають не у двері будинку, а в двері моєї кімнати. 

— О, Господи…

Переді мною стояла мама.

— Привіт, зайченятко, — сказала вона лагідно, притискаючи мене до себе так, ніби ми не бачилися роками. І це було дивно, бо мама не любить обійми. 

І в ту мить мій мозок сказав: «Окей. Це сон. Однозначно сон. Вона ж не казала, що приїде. Це щось підсвідоме. Можливо, дощ у вікно стукає, а я вже нафантазувала маму…»

— Любий, йди сюди, вона вдома! — гукнула вона, заглядаючи в коридор. — А я вже боялася, що ми приїхали дарма!

Приїхали?

— Що?

— Ми приїхали на вікенд! — пролунало за маминим плечем. Із-за неї вигулькнула знайома фігура з валізою в руках. — Ну не дивися так, я ж писав, що можемо заїхати…

— Ти писав у сімейний чат, де я нічого не читаю? — з іронією у голосі спитала я і ледь зомліла.

— Ти сама сказала, що маєш вихідний, — невинно підморгнув тато.

А потім сталося невиправне.

— Одрі? — донісся з глибини кімнати хриплий, трохи розгублений голос. — Де ти?.. Тобі щось наснилось?

Я відчула, як моє обличчя вмить вкрилося холодним потом.

— Це… — почала мама, широко відкривши очі.

І тоді, просто за моєю спиною, у дверях спальні з’явився Грейсон. Без сорочки. А точніше — взагалі без нічого, крім ковдри, недбало накинутої на стегна. Волосся скуйовджене, очі сонні, обличчя — задоволене й розгублене водночас.

— Оу… — видихнув тато.

— Це... — повторила мама, ніби досі шукала слова. — Це він?

— Я можу пояснити, — відповіла я з нервовим усміхом. — Це… Хлопець… Мій..

— У нього ж обличчя з плаката, — вражено прошепотіла мама.

— І фігура, — додав тато, хмикнув і одразу ж отримав легенький удар ліктем у бік.

— Слухай, будь ласка, зайди назад. Просто… назад, — прошепотіла я, намагаючись виглядати хоч трохи впевненою. 

— Твої батьки? — запитав він, притискаючи ковдру міцніше. І зупинився на півдорозі до кімнати, усвідомивши, що все ще стоїть у дверях. — Містер і місіс Салліван. Доброго ранку.

— Боже, просто вбийте мене, — прошепотіла я собі під ніс.

І тиша повисла в повітрі. 

Мама з татом переглянулися. Мама зробила глибокий вдих, а потім посміхнулася.

— То ми снідаємо у вас? Чи дати вам час, щоб вдягнутись?

— Час. Дайте нам час. Багато часу, — швидко відповіла я, заштовхуючи Кінга всередину.

Грей стояв у спальні, притримуючи ковдру однією рукою, а іншою розчісував пальцями волосся.

— Одрі…

— Тільки не зараз. У нас гості. Батьки. А ти — одягнись. Благаю.

Він кивнув і зник у кімнаті.

А я стояла посеред коридору, босоніж, в халаті, зі сплутаним волоссям і серцем, що стукало десь у горлі.

Так от який він — ідеальний вихідний. З ароматом кави, шоком і непроханої сімейної драми.

Але, чомусь, навіть у цьому всьому — я посміхалася. Бо це був мій хаос. І схоже, моє нове життя.

~~~

— Чай чи кава? — запитую я, натягуючи на обличчя найспокійнішу версію себе. Та виходить так собі — більше схоже на те, як я виглядаю перед важливою презентацією без сну.

— Каву. Якщо можна, — відповідає тато, роздивляючись кухню. — Я вже встиг забути, як тут. Життя в Італії чудове, але тут… Я сумую за цією атмосферою. Саме тут я закохався у твою милу і достобіса привабливу маму.. 

— Ти сказав це вголос, Берт, — хмикнула мама, сідаючи за стіл. — Але дякую.

Я ставлю чашки на стіл, подаю булочки, які ми, на щастя, купили вчора в продуктовому. Тиша зависає на кілька секунд, поки всі обмінюються поглядами.

— То... — починає мама, граючись з ложечкою. — Це і є той самий Лео?

Я мало не перекидаю чашку з кавою. Грей, який саме вийшов з кімнати — вже одягнений, дякувати небесам — завмирає на півкроці, піднімає брову й дивиться на мене.

— Лео? — перепитує він. Не з ревнощами, ні. Просто з тією холодною, обережною цікавістю, яка лякає більше за будь-яку емоцію.

— Ні, — відразу відповідаю. — Це не Лео. Це… Грейсон. Тобто Грей. Він… Мій бос. Але тепер він більше мій хлопець, аніж бос.

— Ну, це ми вже помітили, — всміхається тато й киває. — Лео був… Як ти казала? Привітний, трохи занадто усміхнений і був не таким красунчиком. 

Про красунчика батько додав від себе. Я не говорила про Лео так. 

— Ну, так, — зітхаю я, наливаю собі каву. — Але давайте забудемо про Лео. 

— Але ж ти тоді так захоплено про нього розповідала, — мама дивиться на мене, трохи розгублено, але зовсім не з осудом. — Ми думали, що в тебе щось серйозне. А тепер…

— Тепер у мене також серйозне. Навіть більше, — м’яко переводжу погляд на Грея. 

Він сідає поруч зі мною, торкається рукою моєї спини. І ніби нічого надзвичайного в цьому немає. Але в моєму серці — вибух.

Мама дивиться на нас. Її очі трохи вологі, але вона всміхається. І так щиро, що я відчуваю, як у грудях щось стискається.