Глава 18. Старий будинок

• Грейсон Кінг 

Я не люблю ранок, бо це завжди означає, що я знову один. Та сьогодні все не так. Я прокинувся не вдома, а в будинку Одрі. 

Я лежу на спині, розглядаючи стелю. Тут тихо, спокійно. У цьому домі пахне домом. Не ідеальним, як із журналів, а справжнім — де хтось сміється, свариться, готує каву, залишає ковдру на дивані й зачиняє двері не до кінця. Усе це пахне Одрі. Її голосом, її посмішкою, її теплом.

Вчора ввечері ми дійсно цілувалися.

Я знову заплющую очі й дозволяю собі на мить повернутися туди — в той момент, коли її пальці стиснули мій комір, а подих зупинився десь між нами. Вона не сумнівалася. Вона цілувала мене, як дівчина, яка вже знала, що може довіряти мені. 

Але... Ми пара?

Я не питав. Не сказав слів, які, мабуть, мав сказати. Просто був поруч. Просто дозволив серцю відчути більше, ніж воно мало право.

"Я хочу дізнатися справжнього тебе, Грейсоне Кінге," — її слова вчора звучали як виклик і як обіцянка водночас.

Вона хоче знати мене.

Та чи я готовий показати?

Я підводжуся, натягую футболку й виходжу зі спальні. У домі тепло. Сонце м’яко пробивається крізь фіранки, освітлюючи дерев’яну підлогу. На підвіконні — гірлянда зі світлин. На фото — Одрі маленька, з тістом у волоссі, її мама, яка тримає кухонний вінчик, і батько, який сміється щиро, від душі.

У кожному куточку — життя.

Те, чого я завжди боявся. Те, чого мені не вистачало.

Я йду на кухню й бачу Салліван. 

Одрі стоїть спиною до мене — у широкій сорочці, волосся неслухняно зібране в пучок, на столі — тарілка з тостами й дві чашки кави. Я вже бачив таку картину. От тільки тоді, вона сказала, що наш поцілунок – помилка. 

Одрі готує сніданок. Для нас.

— Як я взагалі досі жив без такого ранку? — кажу, опираючись об дверну раму.

Одрі обертається. Її очі блищать від сонця, вона усміхається.

— А я вже думала, що ти втечеш, щойно прокинешся.

— Я так просто не здаюся, — відповідаю, підходжу ближче. — Тим більше, коли на мене чекає кава.

— Я купила зерна у твоїй улюбленій кав'ярні, — задоволено посміхається. — Я запам'ятала, як правильно готувати на них каву. 

— А я запам’ятаю це, — кажу й, не чекаючи дозволу, нахиляюся й м’яко торкаюся її губ. Це не пристрасний, не шалений поцілунок — це вдячність. І щось більше.

Вона дивиться на мене здивовано, але не відсторонюється. Просто мовчить, ніби не знає, що сказати. І я нарешті набираюся сміливості.

— Слухай, Одрі... — я трохи нервую, бо це вперше я таке відчуваю. — Ми вчора цілувались. І я думав... тобто, я розумію, що нічого не обіцяв... Але я не хочу, щоб це було просто моментом.

Вона кліпає очима.

— Що ти маєш на увазі?

— Я маю на увазі, — я вдихаю глибше, — що хочу, щоб ти була моєю дівчиною. Не просто людиною, яка бачить мене справжнього. А людиною, з якою я хочу бути щодня.

Тиша. Секунда. Дві.

Її губи повільно розтягуються в усмішці.

— Грею, — каже вона, трохи хрипло, — Я думала, ти ніколи цього не скажеш.

Цей ранок став початком.

Для мене, для неї, для нас.

~~~

Одрі сидить поруч у машині, і я не можу повірити, що вона — моя дівчина.

Це слово ще дивне, непривітне, нове… але водночас приємне. Вона — моя.

Салліван щось розповідає про плани на день, про те, що хтось із відділу знову забув підписати документи, а я просто слухаю її голос. Спокійний, упевнений і такий рідний.

Я не хочу, щоб це закінчувалося.

— Увечері, — кажу, зупиняючись на світлофорі. — Я хочу з тобою поговорити. Але не в офісі. Не там, де хтось слухає.

Вона повертається до мене. Її погляд пильний.

— Ти такий серйозний. Все добре? 

— Не зовсім. Хочу показати тобі же я жив у дитинстві… І розказати про себе. 

— Добре, — каже вона обережно. 

Я на секунду замовкаю, стискаючи кермо трохи сильніше.

— І ще одне, поки не забув. Не погоджуйся на пропозицію стати керівником відділу… Я ввечері тобі все поясню. 

Одрі піднімає брову.

— Це прозвучало як наказ.

— Ні, це було прохання. Особиста. Від чоловіка, якому ти подобаєшся трохи більше, ніж можна сказати вголос. — Я ковзаю поглядом до неї. — І який точно не готовий тебе відпустити в інший кабінет.

Вона довго мовчить. Потім усміхається.

— Добре. Я довіряю своєму хлопцю. 

Приємне відчуття всередині заполоняє мене.

Своєму хлопцю. 

Два слова викликають стільки задоволення. 

~~~

День доволі звичайний у темпі, але ні хвилини не схожий на попередні.

Я сиджу у своєму кабінеті, переглядаю презентацію, даю вказівки працівникам, телефоную партнерам. Але десь поміж усім — ловлю себе на тому, що мій погляд знову тягнеться до неї.

Вона щось набирає за своїм столом. Сидить прямо, поправляє волосся, кусає губу, коли читає якісь документи. Я бачив сотні жінок у цій компанії. Але ще жодна не мала такого ефекту.

Моя дівчина.

І я не можу припинити дивитись.

Мені навіть кілька разів ловилися на очі здивовані погляди колег. Але мені байдуже. Нехай знають. Я не хочу приховувати свої почуття до Одрі. 

~~~ 

Нарешті цей день добіг кінця. Одрі зібрала свої речі і ми вийшли. Офіс вже порожній. 

— Чорт.. Телефон забув. Йди до машини, — кажу їй, коли офіс починає порожніти. — Я візьму тільки телефон і відразу до тебе.

— Добре. Але не змушуй мене довго чекати, — відповідає вона з усмішкою.

Одрі зникає у дверях, а я повертаюся в кабінет. Телефон лежить на столі. Беру його, кладу в кишеню. Та коли виходжу з будівлі, чую агресивний голос.

І тоді бачу.

Лео.

Він стоїть над нею. Його рука міцно стискає її зап’ястя, а Салліван намагається вирватися. Очі Одрі — повні тривоги. І гніву.

Я не думаю.

Я не рахую до десяти, не питаю, що сталося.

Я просто йду вперед і б’ю.