Глава 17. Справжнє обличчя Лео

• Одрі Салліван 

— Одрі? Точно все нормально? — голос Лео повертає мене до реальності. 

Я згадую про те, що сиджу з ним у ресторані. Я прийняла рішення, що потрібно особисто повідомити йому, що я не зацікавлена в ньому. 

З нашої розмови з Греєм минуло два дні. На роботі ми не говоримо нормально, та він поводиться так, ніби мене не існує. 

Вочевидь він дуже серйозно сприйняв мої слова про те, що я хочу все обдумати. Вирішив взагалі не контактувати зі мною. 

— Не зовсім, — відкладаю виделку. — Я хотіла поговорити з тобою.

— Ти така серйозна, — хмикає, — Про що будемо говорити? 

— Про нас. 

Вирішую не ходити довкола, а відразу все йому сказати. Я не з тих людей, що люблять дурити іншим голову. 

— Говори, тоді, ти перша. 

— Лео, я зрозуміла, що не бачу тебе поруч з собою у майбутньому. — випалюю на одному подиху. — Вибач, це може звучати трохи грубо, та я не хочу обманювати тебе.  

Якусь мить Лео просто дивиться на мене, я не бачу жодної емоції на його обличчі. Та згодом, він посміхається. 

— Не будь такою серйозною, — сміється. — Ми дорослі люди, я все розумію. 

— Дякую тобі, — полегшено зітхаю. — Я не хотіла, щоб все було так, але….

— Ти закохалась в когось іншого? 

Питання доволі неочікуване, тому, я навіть не знаю, як на нього відповідати. 

Грейсон симпатичний мені, та чи закохана я в нього? Він іноді милий, іноді такий холодний до мене, і я не можу зрозуміти його, а заразом, і свої почуття до нього. 

— Я не можу точно відповісти на твоє питання. 

— Зрозуміло. — відводить погляд. — Це твій бос? 

— Не хочу відповідати… Як тобі їжа тут? 

Настрій Лео в мить змінюється. Жодного натяку на веселого Лео, що тільки що сказав, що він все розуміє.Він виглядає грубим та агресивним. 

— Чим він тобі сподобався? 

— Вибач, та я ж сказала, що не хочу говорити про це. 

— Ти мене відшила, я маю право знати, кого ти обрала замість мене! — підвищує голос. Деякі люди озираються на нас. 

— Так, я точно не хочу говорити з тобою, коли ти такий. 

Встаю з-за столу, дістаю гроші і залишаю на столі. 

— Куди ти? — хапає мене за руку. — Ми не договорили. 

— Я тобі все сказала. 

Дивиться на мене і точно не планує відпускати руку. Я не розумію, як з милого чоловіка він перетворився на того, хто готовий кричати на весь ресторан.

— Відпусти мене.

Смикаю руку та це не дає жодного результату. На щастя до нас підходить охоронець. 

— Вам краще відпустити дівчину, поки я не застосував силу. 

Чоловік доволі кремезний, тому Лео відпускає мене. 

Я подякувала охоронцю і вибігла з ресторану. 

Що це в біса було? 

Встигла сісти в таксі до того, як з ресторану вийшов Лео. Ми рушаємо, а він стоїть і дивиться за тим, як ми виїжджаємо з парковки.

Думка про те, що Лео не той за кого себе видавав, не покидала мене всю дорогу. 

Тільки опинившись у будинку, я відчула спокій. Та не надовго. Різкий стук у двері рознісся по всьому будинку. Я була на кухні й робила собі чай. За секунду такий самий стук. 

Лео знає орієнтовн де я живу, а не точний будинок. Хоча, він же міг прослідкувати за мною. 

І не зробити вигляд, що я не вдома, бо світло горить.

— Салліван! — це не голос Лео. Це Кінг.                

Я завмираю на місці, чашка з чаєм тремтить у моїй руці. Рвучко підходжу до дверей і зазираю у вічко. Так, це справді він. Грейсон Кінг.

Відчиняю, але лише трохи, залишаючи двері на ланцюжку.

— Що ти тут робиш? — питаю, намагаючись, аби голос звучав спокійно, хоч серце гупає, мов навіжене.

— Мені сказали, що ти пішла з ресторану... Зла і налякана. Я просто... — він робить паузу, вдивляючись у мене. — Я хвилювався.

— Ти хвилювався? — перепитую недовірливо, — Але ж ти дві доби не говорив зі мною. Навіть не дивився в мій бік.

— Бо я дурень. — зітхає. — І боюся. Салліван, я не з тих, хто добре дається в емоції.

Ми мовчимо кілька секунд.

— Можна я зайду? Лише на хвилину.

Я вагаюсь, але зрештою відмикаю двері.

Коли він заходить, у повітрі зависає тиша, в якій змішались напруга й щось невловимо тепле.

— Ти бачила, який Лео насправді? — питає тихо.

— Так. І мені страшно подумати, що я не побачила цього раніше.

Грейсон підходить ближче. Його очі шукають мої.

— А що ти побачила в мені?

— Я... — затинаюсь, — Я бачу того, хто може бути холодним, різким, але водночас... чесним. І це лякає мене не менше.

Він обережно торкається моєї руки.

— Я не хочу більше ховатись, Одрі. Якщо ти відчуваєш хоча б половину того, що відчуваю я...

Я роблю крок ближче.

— Я не впевнена, що це любов. Але я знаю — з тобою я хочу дізнатись, що це може бути.

Посмішка пробігає по його обличчю. Нарешті щира, така, якої я ще не бачила.

— Тоді дай мені шанс. Один шанс, щоб показати, ким я є насправді.

Його рука залишається на моїй так тепло, міцно, але водночас з такою обережністю, ніби він боїться, що я зникну, якщо зробить зайвий рух.

— Можна я обійму тебе? — тихо питає.

Я киваю. Навіть не встигаю нічого відповісти словами, бо в цю мить відчуваю, як його руки обіймають мене. Обережно, так ніби я кришталева. І я вперше за довгий час почуваюся в безпеці.

Вдихаю його запах — щось між деревиною і кавою. Відчуття, ніби я вдома.

— Ти тремтиш, — шепоче мені у волосся.

— Я просто… все це занадто. — не стримую себе, кладу голову йому на груди. — Спочатку Лео, тепер ти тут. Усе відчувається нереальним.

— Але я реальний. І я тут, поруч.