Глава 16. Післясмак

• Одрі Салліван

Я йду швидко, наче намагаюся втекти від вчорашнього вечора. Ніби темне волосся, теплі долоні й губи, що торкались моїх — це все вигадка. Сон. Абсурд.

Але спогади не зникають. Вони, мов нав’язливі рекламні банери, з’являються перед очима раз за разом. Я не витримую і зупиняюся. Потрібно перевести подих. 

Той поцілунок...

Чорт.

Що зі мною було?

Я ніколи не дозволяла собі таких імпульсів. Особливо на роботі. Особливо з босом. І тим паче з тим, кого до недавнього часу мріяла уникати. Стосунки в офісі — це хаос. Невизначеність. Привід для пліток, шепоту за спиною і поглядів типу "ага, ось чому її підвищили..." 

Я не хочу такого.

Я стискаю сумку трохи сильніше. Потрібно забути. Зробити вигляд, що нічого не було. Я сама це сказала — отже, маю виконати.

Попереду мене, знайомий сірий фасад офісної будівлі. Прямую до входу, коли голос збоку змушує мене сповільнити крок:

— Одрі!

Озираюсь. Лео. Усміхнений, як завжди, наче з журналу для чоловічих ароматів. Стоїть біля сходів з паперовим стаканчиком у руці. Мабуть, чекав.

— Привіт, — кажу стримано.

— Я тебе шукав, — підходить ближче. — Де ти пропадала? Я думав, ми погуляємо разом. 

Не зараз, Лео...

— У мене було багато справ, — відповідаю м’яко, але без теплоти. — І зараз, якщо чесно, запізнююсь.

— Може хоч обід разом сьогодні? — усмішка не зникає, а погляд — той самий, як завжди: надто впевнений у собі.

— Не думаю, — видихаю. — Маю купу завдань, які накопичились.

— Я розумію, — зітхає, намагаючись приховати розчарування. — Тоді іншим разом?

Я лише кивнула і рушила далі.

Та варто було зробити кілька кроків, як я відчула на собі чийсь погляд. Зупинилась, інстинктивно озирнулась. Ну звичайно, хто ж ще може дивитися на мене?

Грейсон Кінг. 

Він стояв біля входу в офіс. Не ховався, просто дивився. На мене, а точніше, на нас. Між його бровами лягла знайома складка. Напруженість. Але щойно наші очі зустрілись, він різко відвернувся й пішов геть.

Мене ніби штовхнуло в груди.

Ти ж сама цього хотіла, Одрі.

Але чомусь це не полегшило біль. 

Я через силу заходжу в будівлю, наче нічого не сталось. Начебто серце не вдарилося об ребра, коли наші погляди перетнулись. Начебто мені байдуже, як швидко він відвернувся й пішов, навіть не привітавшись.

І добре. Так і треба.

Проходжу повз рецепцію, вітаюсь з Еммою, яка щось швидко набирає на комп’ютері, і піднімаюсь на наш поверх. В коридорах тихо. Занадто. Тільки клацання клавіш, дзвінки й звичні "можна?" з кабінетів.

Я кидаю сумку на стілець і вмикаю комп'ютер. На екрані — тридцять два непрочитаних листи, кілька нагадувань і червоний календар, який істерично підморгує дедлайном. Робота чекає. Вона, як завжди, надійна й вимоглива. 

Думками знову повертаюсь у вчорашній вечір. Теплі руки Кінга на моїй талії…

Даю собі уявного ляпаса. Візьми себе в руки, Салліван. Ти тут не для того, щоб рефлексувати через керівника, з яким — о жах — трапилось щось близьке та доволі емоційне.

Відчиняються двері. Я автоматично піднімаю очі.

Грейсон.

Він проходить повз, не зупиняючись. Навіть не кидає погляду. І чомусь, це дратує мене більше, ніж якби він щось сказав.

Добре. Ідеально. Все так, як я хотіла. Ніяких особистих розмов. Ніяких пояснень. Ніяких поцілунків.

Я натискаю на клавішу "відповісти" й починаю друкувати, але слова пливуть. Екран розмивається, бо всередині пульсує неспокій. Грейсон не зник. Його присутність навіть у повітрі. У кожному кроці. У тиші між дзвінками.

— Одрі? — питає Сара, яка принесла мені документи, а я навіть не помітила. — Все нормально?

Я змушую себе усміхнутись.

— Авжеж. Просто важка ніч. Нічого серйозного.

— Скажи, якщо що, я можу тобі кави принести, — киває і повертається до роботи.

Нічого серйозного, — повторюю подумки.

Але я знаю, що брешу. Бо цей поцілунок… він залишив щось більше, ніж просто спогад. Я не думала про Грея так, як думаю зараз. Він більше не просто бос для мене. 

Складаю звіт, коли в коридорі чується метушня. Чийсь сміх. Високі підбори клацають так голосно, що здається, ось-ось залишать тріщини в плитці. Я підводжусь й виходжу з кабінету. Дивлюсь на двері.

— Вона вже тут, — шепоче Сара й з багатозначним поглядом дивиться в бік холу. — Сама королева повернулась.

— Хто? — питаю з удаваною байдужістю.

Але відповідати не треба.

Вона заходить, як на подіум. Висока. Струнка. Волосся — світле, як пшениця. Очі — холодні, але блищать. Вбрання — бездоганне, як і її усмішка. І вона знає, як виглядати “ненавмисно приголомшливою”.

Лана Мейсон. Колишня Грейсона Кінга. Уособлення всього, чого я терпіти не можу.

— Грей, — її голос звучить занадто знайомо й солодко, як для ділової зустрічі. — Рада тебе бачити.

Я не хочу дивитися, але дивлюся. Грейсон стоїть поруч. Серйозний та напружений. Він киває, наче вона для нього просто колега, але вона дивиться на нього зовсім не як колишня. Вона дивиться, як жінка, яка досі вважає, що має на нього право.

— Дякую, що погодилась на співпрацю, — коротко каже він. — Салліван, — підходжу до них. — Лана буде відповідати за маркетинг нового продукту.

Я замираю. Усміхаюсь через силу. 

— Рада, що ви погодилися на співпрацю, місіс Мейсон. 

— О, це ж ти, — голос Лани лагідний, але в ньому вже є присмак зверхності. — Маленька, пихата помічниця, Кінга. І чому він дорожить тобою? 

Я навіть не кліпаю.

— Я просто добре виконую свою роботу, — відповідаю спокійно. — Грейсон вміє розпізнавати потенціал.

Кутки її губ трошки опускаються. Один-нуль, Салліван.

— Ну, тоді ми з тобою будемо часто бачитися, — усміхається вона знову, вже менш щиро. — Я сподіваюся, ти не проти… трохи жіночої енергії в офісі.