Глава 15. Лист та поцілунок

• Грейсон Кінг

— І чим ти тільки думав?! Я тобі чітко сказав: не допомагати Салліван! 

— Як я міг? Вона моя.. 

— Та чхати я хотів на неї! — дідусь кричить на весь будинок. — Тобі мало пліток?! Як будеш пояснювати це? 

— Ніяк. — стою опустивши голову. — Одрі подобається мені і я буду захищати її. 

Вперше в голос зізнаюся в тому, що відчуваю до дівчини. 

— Що?... Що?! Грей, ти у своєму розумі?! 

— Так. 

— Якого… Тобі мало дівчат? Чому саме вона? 

Дідусь сидить на дивані, в той час, як я стою ліворуч від нього і не можу навіть голову підняти. 

— А має бути причина? Вона просто подобається мені. 

— А як же… Ну та, колишня твоя? Не пам'ятаю імені. 

— Вона ніколи не подобалася мені. Це батько хотів наш союз. — я нікому не говорив і про це. 

— Що? Він змусив тебе зустрічатися з нею? 

— Так. 

— От креатин! Я не так виховував його. — голос дідуся стає спокійним. — Їдь додому. Потім поговоримо. 

— Гарного вечора, — роблю уклін і виходжу з вітальні. 

Що ж, все минуло не так жахливо, як могло б. Я залишився цілим, а це вже добрий знак. 

Я йду коридором, не обертаючись. У вухах ще дзвенить від голосу дідуся, а в голові все крутиться навколо одного імені — Одрі.

Вперше в житті пішов проти родини не мовчки, а вголос. І не просто так — через неї. Через дівчину, яку ще не так давно думав звільнити, а зараз готовий боронити до останнього.

Виходжу надвір. Ніч зустрічає мене свіжим повітрям і тишею. Здавалося б, світ не зрушив з місця. Але всередині мене — буря.

— Одрі… — шепочу її ім’я, наче перевіряю, чи воно справді належить мені.

Телефон дзижчить у кишені. Дістаю — повідомлення. Пише Одрі. 

“Треба поговорити. Зустрінемося?”

Серце стискається. Я не запитую деталей, просто погоджуюся.

“Так. Де?”

ОДРІ: 

“Бар “Хейвуд”, біля мого будинку.”

Без жодних зайвих думок я сідаю в машину і рушаю до неї. 

---

Бар невеликий, напівпорожній, з тусклим жовтим світлом і запахом дешевого алкоголю. Я заходжу й одразу бачу Салліван — вона сидить у куті, сама, склянка майже порожня, очі трохи скляні.

Поспішаю до столу.

— Одрі… — мій голос жорсткий, але стриманий. — Що трапилось?

Вона дивиться на мене повільно, трохи хитнувшись.

— Привіт, — прошепотіла. — Я, здається, трохи забагато випила.

Я опускаюсь на стілець навпроти і бачу її руки. Синці та подряпини. Свіжі.

— Що це? — беру її зап’ястя. — Чорт, Одрі, хто це зробив?

— Не знаю, — хитає головою. — Я йшла додому. Просто… була пара кроків до будинку… І тут двоє… Не бачила їхніх облич. Все сталося швидко.

Я стискаю щелепи.

— Вони щось сказали?

— Так, — зітхає. — Про лист. Що я мала його прочитати. Що я маю “триматись подалі від Грейсона Кінга, інакше наступного разу буде гірше”.

Вона переводить погляд на мої очі. І в цих очах — страх, розгубленість і, стримані почуття.

— Скоріше за все, мова йде про той самий лист, що я знайшла тоді у столі, — каже тихо. — Це вже не просто погрози в офісі. Це щось більше.

— Це вже особисте, — стиха відповідаю. — Вони не мали права до тебе торкатися. Я з’ясую, хто це.

— А якщо це хтось із твоїх? — її голос тремтить. — Твої родичі чи… союзники?

Мовчу. Бо це можливо.

— Грей, — вона вперше називає мене так, — Я звичайно зла на тебе і все таке… Але я не хочу, щоб ти постраждав. 

— Я не постраждаю…

— Не треба тут будувати образ крутого хлопця! — перебиває мене. — Я не хочу хвилюватися через тебе, та я хвилююся! 

На якусь мить я забуваю, що ми не одні, бо бачу тільки її. У цей момент, я розумію, що я повністю закоханий у неї. 

— Я буду дуже обережним, Одрі. 

— Я також була “обережна” і ось що з цього вийшло, — дивиться на свої руки. — Неформальні якісь! Хто ж нападає на беззахисних? 

— Ходімо, — беру дівчину за руку. 

Ми виходимо з бару і я оглядаю місцевість. Та тут і близько немає аптеки. 

— Ти чого? Кого виглядаєш? 

— Думав аптеку знайти, в тебе рани на руках, треба обробити. 

— Ой, та все нормально! Не хвилюйся… 

— Я вже хвилююся. 

Фальшива посмішка сходить з обличчя Одрі. Вона дивиться прямісінько на мене, а через півхвилини каже: 

— У мене вдома є все необхідне… Якщо хочеш, то можеш допомогти мені обробити. 

— Це нормально, що я о такій годині буду йти до тебе? 

— Ти ж хвилюєшся, тобі потрібно бути впевненим, що все добре було оброблено. — дівчина не зводить з мене погляд і це бентежить. 

— Далеко звідси будинок? Я на машині… 

— Не дуже, але думаю краще їхати на машині. 

— Гаразд.  

----

Двері відчиняються з легким скрипом. Одрі ступає першою, а я заходжу слідом. Усередині пахне жасминовим чаєм, трохи книжковим пилом і ще чимось знайомим — ніби спокоєм. Будинок невеликий, але дуже затишний. Тепле світло з торшера падає на м’який плед, кинутим на диван, поруч лежить книга — здається, вона дійсно читає перед сном.

— Проходь, — Салліван кидає ключі на полицю. — Ти можеш залишити піджак отут.

Знімаю піджак, оглядаюся. Стелаж з книгами. Картини на стінах, кілька фото в рамках. Одне з них — зі старшим чоловіком. Батько, певно. На іншому — вона сміється з якоюсь дівчиною. Думаю, це її сестра. 

— У тебе гарно, — кажу щиро. — Дуже по-домашньому.

— Це було метою, — усміхається, йдучи на кухню. — Зараз принесу аптечку.

Поки вона відсутня, проходжу трохи далі. Кожна деталь здається продуманою. Ковдра на кріслі, чашка з олівцями, навіть свічка на столику пахне лавандою.

— Знайшла, — каже вона, повертаючись з невеликою коробкою в руках. — Сідай.

Я сідаю поруч на диван. Одрі кладе аптечку, відкриває і починає шукати антисептик. Я обережно беру її руку.