Глава 10. Нові проблеми

• Одрі Салліван 

Моя міні-відпустка добігла кінця дуже швидко. Мені було мало часу з батьками. Я й не розуміла, як сильно сумую за ними, поки не приїхала сюди. Батько легко переносить перелом і я рада. У його віці доволі небезпечно отримувати травми, та він дійсно в порядку і я рада. 

Альберт не наш рідний батько, та я люблю його більше за рідного. З біологічним ми не підтримуємо зв'язок вже дуже, і дуже, давно. 

— Що ж, — ми зупиняємося перед входом в аеропорт. — Я була рада бачити тебе, Одрі. 

Неочікувано, та Аліса обіймає мене. На цьому наші шляхи знову розходяться. Ми летимо різними рейсами. 

— І я тебе, — міцніше обіймаю її. — Буду чекати тебе в гості. 

— Зустрінемося на Різдво?  

Сестра відходить від мене і я помічаю, що її очі блищать. Вона стримує сльози. Все ж таки, вона любить мене. 

— Як і домовлялися. 

— Легкого перельоту тобі, Салліван. — усміхається, та я бачу, як важко їй дається ця усмішка. 

— І тобі легкої дороги, Салліван-молодша. 

Сестра починає сміятися. Давно я так не називала її. Востаннє — у школі. Вчителі так само зверталися до неї. 

Я махаю Алісі, поки вона не зникає серед натовпу. Легке тепло стискає груди. Колись ми лаялися через кожну дрібницю, а тепер обіймаємося на прощання. Хоча, ми й досі час від часу лаємося. 

Заходжу в аеропорт, тягну валізу за собою і подумки вже повертаюся до роботи. Моя міні-відпустка була короткою, але важливою. Наче хтось на мить натиснув "пауза" в шаленому ритмі мого життя, і я змогла просто вдихнути.

У літаку я займаю своє місце біля вікна. Спогади про розмови з батьком, сміх Аліси і навіть мамин пиріг перескакують у моїй голові, ніби слайди. Я усміхаюся.

Телефон вібрує. Повідомлення від Кінга.

«Сподіваюся, ти не забула, що з понеділка стартує новий проєкт. Не змушуй мене за тобою літати.»

Очі самі собою закочуються. Звісно, він не міг просто побажати гарного перельоту.

«Рада, що ти скучив. Можеш готувати каву до мого повернення.»

Це моя робота готувати йому каву. Та зараз я хочу подражнити його. 

Сховавши телефон, я знову дивлюсь у вікно. Мені цікаво, чи щось змінилося за ті кілька днів. Можливо, ні. Але я точно знаю одне — я повертаюся трохи іншою.

Коли літак відривається від землі, я відчуваю, що злітаю не лише фізично. Я залишаю позаду маленьке місто, сімейний затишок і трохи себе. А попереду — нові виклики, знайомі обличчя. Лео, Сара, мої сусіди… і Кінг, з його вічним контролем, кавою й поганим настроєм, коли я не поруч.

~~~

У понеділок зранку я відкриваю двері офісу з відчуттям, що не була тут вічність. У повітрі пахне кавою, свіжими паперами й трохи — панікою. О так, я вдома.

— Одрі! — перше, що я чую, це захоплений крик Сари, яка буквально вистрибує зі свого крісла. — Ти повернулася! Нарешті!

Я не встигаю відповісти, як вона обіймає мене з такою силою, ніби я щонайменше врятувала її з пожежі.

— Я теж рада тебе бачити, — сміюся й відповідаю на обійми. — Як ти? Вижила?

— Вижила — голосно сказано. Ти не уявляєш, СКІЛЬКИ разів Кінг питав, де ти. А я що? «Вона у відпустці, пане Кінг, відпочиває!» — повторювала, як мантру. Але всім було зрозуміло — він зводив з розуму не лише себе, а й нас усіх!

— О, це дуже схоже на нього, — киваю й знімаю піджак, відчуваючи, як швидко втягуюсь у звичний ритм.

— Без тебе тут було… сухо! — додає Сара з посмішкою. — Без твоїх підколів, влучних поглядів і кави з корицею. Навіть принтер сумував.

Ми обидві сміємося, і я вже майже встигаю покласти сумку на стіл, коли чую знайомий гучний голос за спиною.

— Салліван!

Я обертаюся. Кінг стоїть біля свого кабінету з кавою в руці, виглядає, як завжди — серйозно, діловито, і, здається, трохи — зовсім трохи — задоволено.

— Я на місці, начальнику, — віддаю йому легкий військовий салют. — І готова до каторги.

— Тоді зайди. Є робота. — Він розвертається і йде до свого кабінету.

Я зиркаю на Сару. Та лише знизує плечима й шепоче:

— Він реально скучив. Але не зізнається — скоріше сам себе звільнить, ніж це визнає.

Я посміхаюся й пряму до кабінету. Моє робоче місце зачекалося. І, схоже, не тільки воно. 

Заходжу до кабінету. Тут все так само, але щось інакше. Крокую до столу Кінга і ставлю на стіл паперовий стаканчик. Так, я встигла перед роботою забігти у кав'ярню.

Я сподівалася побачити там Лео, але його не було. 

— Салліван, у тебе зламався телефон? 

Дивиться прямісінько на мене. 

— Що? — перевіряю телефон. — Ні, все працює…

— Тоді, чому я не отримав жодної фотографії моря? — Не стримую посмішку через його вираз обличчя. — Ти їздила до моря, але не робила фотографії?

— Я не хотіла тебе відволікати, тому і не надсилала фотографії, — відкриваю наш менеджер. — Але я не думала, що ти чекаєш. 

— Салліван, я б подивився їх після роботи. Я ж не постійно працюю. — відчуваю у його голосі нотки образи. 

— Я надішлю тобі всі фотографії краєвидів, що я там зробила… Не проти? 

— Ні. Я з радістю подивлюся на них. 

Робить вигляд, що весь такий серйозний, а сам чекав фотографії моря. 

— І навіть не однієї світлини кави? — додає він після паузи, беручи стаканчик зі столу. — А я тут пив офісну бурду й думав, що хоча б віртуально смакуватиму нормальну.

— Тобі хіба не приносили з нормальної кав’ярні?

— Приносили. Але не ти.

Його слова змушують мене завмерти на мить. Голос не змінився — такий самий спокійний, рівний. Але очі вже не приховують того, що за ними — тепло, якого я не очікувала.