Глава 9. Батьківський дім

• Одрі Салліван 

— Хоч би дякую сказав, — говорю до екрану телефону. — Я потурбувалася про його каву… Що з нього взяти. 

Блокую телефон і ховаю його. 

— Ти з ким говорила? — неочікувано позаду мене з'являється сестра. 

— Ти привид? Чого так тихо ходиш? 

— Не зїзджай з теми, — Аліса сідає поруч зі мною. — З ким говорила? 

— Сам з собою. 

— А хто мав тобі подякувати? — вона точно не планує залишити мене в спокою. 

— Мій бос.

— Він гарний? 

Я демонстративно зітхаю, щоб Аліска зрозуміла, що ця тема не те, про що я хочу говорити. Мені вистачає на роботі Грейсона Кінга, а говорит про нього навіть у свою міні-відпустку, це точно якийсь перебір. 

— Ти не хоче забути за мого боса? — дивлюсь на неї. 

— Одрі, ти маєш думати про майбутнє! Тобі далеко не двадцять..

— Двадцять чотири, — вставляю свої п'ять копійок та сестра навіть не чує мене.

— Сім'я це те, що буде важливо для тебе, тож ти маєш вже зараз думати про майбутнє. Про те, хто може стати твоїм чоловіко, батьком твоїх дітей… Одрі, я не хочу, щоб ти залишилася сама в тридцять років. 

— Дякую за турботу, та я краще буду слідувати наставленням мами. — Відвертаю голову в бік моря. 

Давно я не була так близько до моря та спокою. 

— Не у всіх така доля, як у нашої мами.

— Слухай, Алісо, я дуже люблю і ціную тебе, але давай без твоїх наставлянь! У мене є чудовий чоловік, що може стати моїм хлопцем, тож давай закриємо цю тему 

— Ти говориш про свого боса? 

— Ні! Я познайомилась з доволі цікавим чоловіком і ми гуляли з ним у той день, коли я дізналася про стан батька. 

— Нічого собі! Ти не брешеш? 

– Який мені сенс брехати тобі ? 

– Щоб я відчепилася від тебе…. Але не схоже що ти брешеш. Як його звати? 

Вочевидь, сестра планує і далі говорити на цю тему, тож, єдине я можу зробити зараз — втекти від неї. 

Сам це я і роблю. Мовчки встаю з лавочки біля будинку і йду в бік моря. 

— Я не піду за тобою, але знай, я точно не припиню свій допит про цього чоловіка! 

— Я уникатиму тебе. 

— Не вийде, сестричко! 

Аліса хоч і молодша сестра, та вона точно себе не почуває так. Думає, що повинна постійно контролювати мене і мої стосунки, але ж ні. Я доросла і сама вирішу все. Сестра ще зі школи у стосунках з Оскаром. На випускний вечір він зробив її пропозицію, а за півроку вони зіграли весілля. Потім два роки ще прожили у нашому батьківському будинку і врешті-решт переїхали в інше місто будувати свою сім'ю і здобувати освіту. Після закінчення школи вони вдвох працювали, щоб назбирати гроші на переїзд і вже там навчатися й жити. Хоч як батьки не вмовляли їх взяти гроші в них — не погоджувалися. Горді й самостійні. 

Я ж відразу пішла вчитися в найближчий університет, потім влаштувалася на роботу і весь час там працюю. В мене доволі нудне життя. Навіть похвастатися нічим. Окрім, звичайно, хорошої зарплати. На посаді помічниці Кінга я отримую більшу зарплату, ніж на минулій посаді. Це дивно, алеее мені подобається так жити. 

Тихе, нудне життя без зайвої драми. 

Опинившись біля моря, я дістала телефон, щоб зробити декілька кадрів, але побачила повідомлення від Грейсона. 

“Мені бракує тебе, Салліван.” 

Хоча я і розумію, що це ймовірно стосується саме роботи, а не особистих стосунків, та моє серце зрадницьки стало битися сильніше. 

“А казав, що я не твоя улюблена помічниця :)” 

Вирішую відповісти жартом. Відповідь не надходить, тож я відкриваю камеру і роблю декілька знімків моря. 

Потім з хвилинку стояла у роздумах над тим чи варто надсилати цю світлину Кінгу. Та врешті-решт вирішую, що він зайнята людина і в нього немає часу на такі дурниці. Відправляю фотографію Лео. 

Я дивлюсь на знімки моря в галереї й ловлю себе на думці, що останнім часом почала частіше зупинятись. Зупинятись, щоб вдихнути, щоб подивитись навколо, щоб прожити момент, а не просто пробігти його. Раніше я цього не помічала. Усе життя йшло по колії — робота, дім, звіти, дедлайни. Але зараз… ніби щось змінилось. Я змінилась.

Не знаю, чи це пов’язано з татом, чи з Грейсоном Кінгом, який уміє збити з пантелику одним своїм «Салліван». Можливо, зі всім одразу.

Телефон вібрує в руці. Повідомлення від Лео:

"Ти завжди бачиш красу там, де її інші не помічають. Можливо, саме тому мені хочеться бути поруч."

Я не відразу розумію, що він має на увазі. Це щось миле. І водночас — дивне. Дружнє? Флірт? Він говорить про мене як про щось більше, ніж просто подругу. Але… не напряму.

Можливо, я просто вже параноїк через Кінга.

Я прибираю телефон у кишеню і повільно повертаюся до будинку. Мені трохи холодно — море завжди приносить з собою легкий вітерець, що не дає повністю розслабитися. Але я йду і посміхаюся. Бо знаю — за рогом буде тепло. І смачно. І безпечно.

Коли заходжу у двір, чую знайомий дзенькіт каструль і голоси з кухні. Двері відчинені, і крізь них видно маму — у старому фартусі з лавандою, волосся трохи розтріпане, а рука впевнено щось помішує на плиті. Запах томатів, часнику й чогось ще рідного і домашнього обгортає мене ще до того, як я заходжу в дім.

Я стою кілька секунд у дверях, просто вдихаючи повітря.

І в один момент розумію — як сильно я скучила за цим. За тим, щоб знати, що мама зовсім поруч. Не у слухавці, не в повідомленнях, а тут. У сусідній кімнаті.

Підходжу до неї мовчки, обіймаю зі спини.

— Ти мене лякаєш, — бурмоче вона, але не відсторонюється. — Я ж тебе попереджала, що не люблю ці обіймашки зненацька.

— Я знаю, — відповідаю, стискаючи її трохи сильніше. — Але сьогодні можеш потерпіти.