Глава 8. Розуміння почуттів

• Грейсон Кінг 

Одрі поїхала до батьків два дні тому, а мені вже важко без неї. 

Хоч вона і поводить себе, як та заноза, та роботу вона виконує ідеально. Я жодного разу не запізнився на зустріч, жодного разу не забув когось привітати з ювілеєм, весіллям або першим онуком. Одрі ідеально слідкувала за всім. Враховуючи, мою ранкову каву.

— Кінг, містер Лютер вже чекає на вас у кімнаті для перемовин. — сповіщає Сара крізь ледь прочинені двері. 

Мене дратує їх не рішучість у спілкуванні зі мною. В їх очах я монстр. Якщо так можна сказати. А я лише вибагливий начальник, що має кілька своїх правила. 

— Дякую, Саро. Вже йду. 

Одягаю піджак і виходжу зі свого кабінету, не забуваючи про планшет, де зберігаються всі документи для нашої зустрічі. 

Містер Лютер один з ключових людей, що може допомогти нам стати краще. Він брат співзасновника, нашої компанії, який має великий досвід у маркетингу за кордоном. Він погодився подивитися на наш підхід і дати рекомендації. 

— Пане Лютере, — роблю уклін. — Вдячний, що ви знайшли час для нас. 

— Грейсоне, давай без такого офіційного тону, — посміхається. — Ми все ж таки давно знайомі. 

— Ваша правда, — сідаю на стілець з іншої сторони столу. 

— Та я залюбки допоможу вашій команді стати краще, — підморгує мені. — Хоча я думаю, що ви й так на високу рівні. 

— Дякую. 

Мені було приємно чути, що містер Лютер високої думки про мою команду. 

— Сподіваюся, ти не проти, що я почну з кількох зауважень? — запитує він, відкриваючи свій ноутбук.

— Навпаки. Ваша об’єктивність — саме те, чого ми потребуємо.

Ми обговорюємо протягом наступної години стратегії, аналітику, ефективність рекламних кампаній та слабкі місця у зовнішній комунікації. Лютер не шкодує слів, і я вдячний за це — чесність, хоч і різка, цінується мною значно більше за солодку лестощі. Та все ж, думками я не раз ловлю себе на тому, як бракує Одрі. Вона б уже вловила тон Лютера, робила позначки у планшеті, подавала мені аналітику з хмари або навіть пригальмувала розмову, щоб я міг випити води.

— І ще одне, — каже Лютер наприкінці зустрічі. — У вашій команді є хтось, хто тримає все під контролем. Це відчувається. Від злагодженості ваших графіків до вчасних листів з уточненнями.

Я ледь не посміхаюся.

— Це моя помічниця. Вона зараз у відпустці, але... так, вона — той самий контроль.

— Гм. Тоді бережи її, Кінг. Такі люди — рідкість.

— Я знаю.

Після зустрічі я повертаюся до свого кабінету. Сара вкотре стиха вітає мене й зачиняє за мною двері. Тиша.

На столі лежить маленька записка. Мабуть, попросила когось ходити мені за кавою перед від’їздом, бо кожного дня в мене на столі гаряча кава. 

"Каву не забудьте. Знаю, що забудете. — О."

Я не забув. Просто не було сенсу пити її без того, хто точно знає, як я люблю — без цукру, з краплею мигдального молока.

Я дістаю телефон. Вже пізно писати, але я все ж набираю повідомлення.

"Все в порядку. Але без тебе все якось… надто тихо. Коли повертаєшся?"

Не минає й хвилини, як з'являється відповідь.

"Скучив, босе? ;) Поки не знаю. Тут все складніше, ніж я думала.” 

За хвилину приходить ще одне повідомлення. 

“Та не хвилюйся, я не збираюся тікати. Як тільки зможу — повернуся. І каву не забуду.” 

Я усміхаюся. Це набагато більше, ніж просто помічниця. І, здається, я нарешті це визнаю.