Глава 7. Вимушена відпустка

• Одрі Салліван 

Після прогулянки з Лео я повернулася додому у піднесеному стані. Він ніжний, милий, романтичний, кумедний… Одним словом — ідеальний. В наш час дуже рідко можна зустріти такого чоловіка, але мені пощастило. Невже, це подарунок долі за всі ті страждання, що я вже витримала? 

Знявши робочий одяг, я поспіхом одягнута свою м'яку піжаму рожевого кольору і стала до плити, щоб приготувати перекус. Ми з Лео ходили в кафе та поїли фастфуд, але я звикла більше до здорової їжі. Моя мама та людина, що прив'язала мені любов до овочів у будь-якому вигляді. 

Не скажу, що я прямо таки фанатію від здорової їжі, але якщо є можливість, то я обираю з'їсти щось корисне, аніж з купою вуглеводів. Та от від солодкого, я не можу відмовитися. Якщо беру каву, то якесь тістечко просто обов'язково купую. 

Поки я стою біля плити і готувала свою їжу, мій мобільний розривається від повідомленнь. 

— Хто мені пише в такий час? — вимикаю плиту і йду до телефону. 

Це пише сестра. Батько потрапив до лікарні. Не думаючи, я набираю маму. За три гудки, вона відповідає мені: 

— Батько в порядку, не хвилюйся.

— Мамо, що сталося? — мій голос звучить стурбованіше, ніж я думала. 

— Твій батько подумав, що йому двадцять років, а не п'ятдесят, — зітхає. — Він поліз на дерево, щоб допомогти малечі дістати повітряного змія, але коли спускався, то впав і зламав собі ногу. 

— Як він зараз? 

— Якщо не враховувати його зламану гордість, то він у порядку. — на фоні щось починає пікати. — Лікарі кажуть, що йому пощастило отримати не складний перелом. 

— Я куплю білет на найближчий рейс і прилечу до вас, — сідаю за ноутбук, щоб подивитися білети. — От, якраз є на завтра. 

— Одрі, це не обов'язково. Я і Алісі сказала не їхати. 

— Мамо, я впевнена, що Аліса вже пакує валізу, тож ти не зможеш відмовити мене летіти до вас, тим паче, коли батьк у такому стані! 

— Але ж в тебе робота, доню.. 

— Мамо, ми не бачились дуже давно… Я не хочу кидати батька, коли він у такому стані. А робота… Та я візьму відпустку на тиждень. 

— І в кого ви такі вперті? Аліска так само сказала. 

— Ми не вперті, просто любимо вас. 

Бронюю білет на літак і думаю, як краще попросити в Кінга відпустку.

— І ми вас любимо. 

Дуже рідко я можу почути це від мами.

— Тоді, чекайте в гості! 

— Гаразд. Напиши, я зустріну тебе в аеропорті. 

— Добре. Люблю тебе. 

— Бувай, сонечко. 

Білет вже куплений, але от дозволу на відпустку ще немає. 

В таку годину вже пізно дзвонити, тому лишається тільки написати офіційного листа з проханням про відпустку, через те, що в мене виникли сімейні проблеми. 

Я відкриваю ноутбук, відкриваю пошту й починаю писати повідомлення до Кінга. Пальці зависають над клавіатурою — не тому, що не знаю, що написати, а тому, що в голові звучить його голос: "Одрі, ти моя єдина помічниця". Ну що ж, доведеться йому якось побути без мене. 

|| Тема: Термінова відпустка

“Шановний містере Кінг,

Прошу надати мені короткострокову відпустку у зв’язку з терміновою сімейною ситуацією. Сьогодні я дізналась, що мій батько потрапив до лікарні. Завтра я маю вирушити до рідного міста, щоб побути з родиною в цей непростий момент.

Обіцяю залишатись на зв’язку, якщо виникне щось нагальне.

Сподіваюся на ваше розуміння.

З повагою,

Одрі Салліван”

Після кількох хвилин перечитування, я нарешті натискаю «Надіслати». Готово. Справа за малим. Хоч я й казала мамі, що візьму відпустку "на тиждень", всередині відчуваю, що можу залишитися трохи довше. Щось підказує — ця поїздка буде для мене важливою.

Я знову повертаюся до кухні, де залишилась напівготова вечеря. Проте апетиту вже нема. Сідаю на диван із чашкою чаю і гортаю останні повідомлення з Лео. Він надіслав фото — його смішне обличчя з-під капюшона, де видно напис:

"Хто сказав, що романтики не їдять фастфуд?"

Я посміхаюся. Написати йому? Повідомити про поїздку? Можливо, варто… Але щось мене зупиняє. Ми щойно почали зближуватись, і я не хочу, щоб він подумав, що тікаю або уникаю.

Зрештою, я надсилаю коротке повідомлення:

“Привіт, Лео! Дякую за сьогоднішній вечір. Він був чудовим. Завтра мушу терміново виїхати до батьків. Напишу, як повернуся.”

Майже відразу приходить відповідь:

“Все добре? Якщо щось сталося — можу допомогти. Бережи себе. Я чекатиму.”

Моє серце трішки стискається. Він — точно не випадкова людина. Але зараз не час мріяти. Завтра мене чекає рідний дім, тато з гіпсом і, можливо, кілька непередбачуваних днів.

Я видихаю, закутуюсь у плед і дивлюся у вікно, де мерехтять вогні нічного міста. Завтра — нова подорож. І хто знає, що вона принесе.

Наступного ранку я прокинулася раніше, ніж сподівалася. Будильник ще не встиг подзвонити, але сон більше не брав. Можливо, це тривога за тата, а можливо, думки про швидкий переліт і зустріч із батьками.

Після душу та короткого сніданку я згадую про паспорт. Холодок пробігає по шкірі. Я ж залишила його в офісі. В моїй звичній манері — "покласти у шухляду на день-два", а тепер…

— От чорт… — бурмочу собі під ніс, натягуючи джинси й футболку. Доведеться заїхати в офіс до поїздки в аеропорт.

Вулиці ще напівсонні, і я швидко дістаюся будівлі нашої компанії. Заходжу всередину, тримаючи в руках великий кавовий стакан і торбу, куди планую кинути паспорт. Секретарки ще немає. Вона й не дивно. Я проходжу знайомими коридорами, прямуючи до свого столу, але не встигаю й крок ступити в кабінет, як чую знайомий голос.

— Салліван? Що ти тут робиш?

Я зупиняюся і повертаю голову. Зі свого офісу виходить Кінг. У джинсах, темній футболці та з горнятком кави в руках. Волосся трохи скуйовджене, без звичної ділової строгості.