Глава 6. «Вбивця» кави

 • Одрі Салліван 

Я так не хотіла йти сьогодні на роботу, але я розумію, що й так вчора вчинила неправильно. Якщо Грейсон не впише мені штраф, це вже буде чудово. Цокаючи підборами по підлозі я увійшла до офісу. 

— Добрий ранок! — Перша вітаюсь. 

— Добрий ранок, Одрі! 

Хтось просто помахав рукою. Вочевидь, вони ввечері продовжили пити, бо всі виглядають не дуже бадьорими. 

Заходжу до кабінету Кінга і помічаю його. Він сидить за столом. На мене навіть уваги не звертає. 

— Кхм… Добрий ранок. 

— Таблетка від похмілля на твоєму столі, — помічаю пляшку з водою і таблетки. 

— Дякую.

Мені ніяково перед ним. Я ніколи не дозволяла собі порушувати правила на роботі, але вчора я перетнула найбільшу межу за моїми мірками. 

— Кінг.. кхм.. Я хочу ще раз вибачитися за те, що вчора…

— Салліван, — переводить погляд на мене. — Перевір електронну пошту. 

Він точно злий на мене. Напевно я вчора пропустила важливі задачі. 

Вмикаю комп'ютер і перевіряю пошту. 

З повідомлень тільки два від Кінга. Відкриваю і читаю: 

«Шановна командо!

У зв’язку з успішним завершенням квартального проєкту та вашими неймовірними зусиллями, керівництво прийняло рішення зробити невеликий подарунок: сьогодні команда маркетологів та особиста помічниця пана Кінга мають вихідний на пів дня.

Просимо завершити основні завдання до 13:00 та насолодитися заслуженим відпочинком. Дякуємо за вашу роботу та відданість!

З повагою,

Відділ кадрів» 

— Якого… Чому вчора не сказав? 

Грейсон не стримується і починає сміятися. Я геть не розумію причину його сміху, та це вперше він настільки яскраво показує свої емоції. 

— Господи, Салліван, ти б бачила себе! Я дуже хотів бачити цю реакцію, — говорить між нападами сміху. 

— Весело було дивитися, як я мучаюсь, так? — промовляю язвито, хоча і сама ледве стримуюся від сміху. 

— Чесно? Дуже. 

— Придурок, — пошепки промовляю, але кутики губ усе ж зрадницьки сіпаються в усмішці.

— Що ти там сказала? — Грейсон підводить брову, все ще з посмішкою на обличчі.

— Нічого. Просто згадала, як важко було прокидатись сьогодні, — удаю байдужість, хоча обличчя паленіє.

Закриваю лист і відкриваю інший. Це наш трудовий договір. Точно, Грейсон сказав, щоб я ще раз прочитала його. Але я зроблю це вже вдома. Не хочу витрачати на це час. 

— До речі, Салліван, — відволікає мене Кінг, що вже заспокоївся. — Принеси мені каву, будь ласка. Подвійну. Без цукру. І щось солодке до неї.

— Звісно, пане Кінг, — саркастично відповідаю, встаз-за столу і крокую відбиваючи ритм на підборах.

Він лише сміється у відповідь, явно насолоджуючись моментом. В нього точно ранок почався на позитивній ноті. 

Підходжу до ліфта, натискаю кнопку. Всередині порожньо. Але як тільки двері починають зачинятися — я чую голос. Неприємно знайомий голос.

— О, почекай, — звучить, як наказ. Ліфт зупиняється, двері знову розсуваються — і заходить Кіра.

Безжурна, в брендовому платті, з філіжанкою латте в руці й усмішкою, що нагадує лезо ножа.

— Одрі Салліван. Хто б міг подумати. Ти досі тут.

— І тобі доброго ранку, Кіро, — мимохідь відповідаю, уникаючи зорового контакту.

— Чесно, я думала, що після того… випадку, ти не протримаєшся й тижня. Але, здається, ти чудово вписалася в роль «дівчини на побігеньках». Це, мабуть, твій максимум?

Я повільно повертаю до неї голову, примружуючи очі.

— Ага, дуже оригінально, дякую за турботу. Приємно чути думку від людини, яка змогла лишитися в компанії тільки завдяки крадіжці чужого проєкту.

Кіра посміхається ще ширше, але в очах уже з'являється злість.

— Ой, не будь такою драматичною. Світ — не місце для слабких.

— О, тоді мені тебе шкода. Бо тільки слабкі ховаються за чужими здобутками і плітками.

Ліфт нарешті зупиняється. Двері відчиняються, і я виходжу першою.

— До речі, Кіро… — обертаюся на ходу. — Моя посада, може, й не топова. Але, на відміну від деяких, я заробляю її чесно.

Із задоволенням спостерігаю, як її усмішка повільно тане. І вперше за довгий час — відчуваю, що стою на рівних. Ні, навіть вище. 

Я вийшла з будівлі, залишивши за спиною ліфт, Кіру й залишки свого роздратування. Повільно, розміреною ходою попрямувала до маленької кав’ярні через дорогу — тієї, що заховалась між двома книжковими магазинами і точно не мала нічого спільного з нашим офісом. Я полюбила цю кав’ярню за тишу, аромат кориці і персонал, який не ставив зайвих запитань. Я можу зрозуміти Грейсона, чому він любить каву саме з цієї кав'ярні. 

Замовила те, що потрібно: подвійну чорну для Кінга, капучино для себе і маленький тарт з лимонним кремом — для мого настрою. Взяла все в руки й попрямувала до виходу.

Я була в кількох кроках від дверей, коли хтось зненацька зачепив мій лікоть. Не боляче, але несподівано.

— Чорт! — вигукнула я, коли одна з чашок — звісно, саме та, що була для Кінга — вирвалась із рук і впала на підлогу. Кава розлилася темною плямою по плитці.

— Боже, вибачте! — пролунало поруч. Я підвела погляд.

Переді мною стояв чоловік — високий, з неохайно скуйовдженим темним волоссям, день-два щетини на підборідді і яскравими очима кольору міцного еспресо. Замість ділового костюма — шкіряна куртка, чорна футболка і джинси. Виглядав так, ніби щойно вийшов із художньої студії або рок-гурту.

І, що дратувало найбільше — виглядав добре. Дуже добре.

— Я повний ідіот, — сказав він, поспіхом дістаючи гаманець. — Дозвольте мені компенсувати.

— Не треба… — почала я, але він уже підійшов до баристи.