Глава 5. Анонімна записка

• Одрі Салліван 

Не встигла я зранку допити каву, як Кінг кидає на стіл теку з документами й мовчки зникає за дверима. 

— Агов! І що з цим робити?! — гучно зітхаю. 

Нічого нового. Завжди він такий. 

Навіть не вірю, що сьогодні вже місяць, як я працюю на Кінга. За цей місяць я чітко змогла зрозуміти, що він має специфічний характер, але я точно скажу, що його можна витримати. Але іноді важко з ним знайти спільну мову. 

Я сідаю за робоче місце, відчиняю верхню шухляду, аби взяти ручку, і помічаю зім’ятий клаптик паперу. Його точно не було тут вчора. 

Спершу думаю, що це просто списаний чернетковий аркуш, про який я забула. Але коли розгортаю — пальці ніяковіють.

"Тримайся подалі від Кінга, поки ще не пізно."

Текст написаний від руки. Почерк схожий на жіночий, та я не експерт у такому. 

Серце стискається. Я перечитую фразу двічі, потім втретє. Що за маячня? Це жарт? Чийсь дешевий трюк?

Роблю вигляд, ніби мені байдуже, й кидаю папірець у смітник. Рівним рухом, без емоцій. Але щойно повертаюся до роботи — розумію, що не можу думати ні про що інше.⠀

Хтось був тут. У моїй шухляді. У кабінеті Кінга.⠀

Я мимоволі озираюся, наче хтось може стояти за спиною. Дурниці. Нікого немає. Та все ж почуваюся так, ніби за мною хтось спостерігає.

— Це дурниці, просто забудь, — пошепки говорю до себе, щоб змусити повірити в те, що це немає значення. 

Різко струшую головою і насильно привертають увагу до монітору комп'ютера. Потрібно працювати, а не думати про якусь дурну записку. 

І мені вдалося забути за неї. Я повністю поринула в роботу. Навіть не помітила, як настав час обіду. 

Двері до кабінету рішуче відчинилися. 

— Одрі! — в кабінет заходить Сара, маркетолог. Весела, яскрава, з вічно яскравими сережками. — Обід. Йдеш з нами?

— З нами? — перепитую я, моргнувши. 

— Ну так. Командний вихід. У нас таке буває раз на тиждень. Просто ти вперше запрошена. Не кажи, що вже плануєш обідати з принтером?

Я усміхаюсь. Ледь. 

— Дай десять хвилин. Я приєднаюся.

Кінг так і не повернувся до кабінету після того, як залишив мені документи. Лише зараз розумію, що він виглядав розгублено. Щось сталося? Його графік сьогодні вільний, тож я гадки не маю де він. 

Це дивно. 

Ми йдемо до ресторану внизу, куди ходять усі офісники з цієї будівлі. Я злегка напружена — я новенька у їх команді, і це вперше, коли мене кудись запросили не з робочим тоном.

Мене садять між Сарою й Френком (знається). Перед нами вже стоять меню й вода. Розмова почалася з обговорення страв, а перейшла у якісь внутрішні офісні приколи, які я ще не встигаю ловити. Але я уважно слухаю. І тоді, як годиться, приходить моя черг.

— То розкажи про себе, — нахиляється до мене Сара. — Ми про тебе майже нічого не знаємо, тільки що ти вмієш мовчати, коли всі навколо панікують, і говорити так, ніби ти нічого не боїшся.

— Це талант, — усміхаюся. — Хоча іноді я просто думаю, чи взагалі маю право відкривати рота в присутно

Сміються. Не злий сміх, скоріше співчутливий.

— Але серйозно, — каже Том. — Де ти раніше працювала?

— Ти маєш на увазі до цієї компанії? 

— Так, — киває. 

Ну звичайно. Вони всі знають, що мене до них перевели з іншого відділу. 

— У консалтингу. І ще трохи в редакції журналу. Був короткий досвід у стартапі — але ми згоріли, як тільки вийшли на ринок. Кінг — це мій перший бос, який, має важкий характер. 

— Класика, — хитає головою Дженна. — А ти звідки родом?

— Із Сіетла. Але батьки давно переїхали, я сама вже років п’ять як у місті.

— Є хтось? — питає Френк, і я підозрюю, що питання звучить трохи інакше, ніж просто "чи ти не самотня".

— Є... бажання закрити кредит, — відказую з напівусмішкою. — Але якщо серйозно — зараз ні. Не до того.

— Значить, кар’єристка, — знизує плечима Том. — Зрозуміло.

— Не зовсім, — кажу. — Просто спочатку хочеться зрозуміти, хто я сама, перш ніж пробувати зрозуміти когось іншого.

— Глибоко, — підкидає Сара. — А хобі є?

— Люблю фіксувати хаос. Пишу списки, впорядковую життя людей, які взагалі не планують упорядковуватись.

— Тобі точно до Кінга, — заливається сміхом Том. — Він сам ходячий хаос. Але от скажи... місяць із ним — це вже подвиг. Як витримуєш?

Я знизу погляд у свій келих з водою.

— Не знаю. Мабуть, в мені щось зламалось.

— Або, — вкидає хтось із-за столу, — вона просто в нього закохана. Інакше як пояснити, що ще не втекла?

Усі дружно вибухають сміхом. Дехто починає додавати жарти:

— Так і бачу — Одрі підкидає каву з серцями.

— І організовує всі його зустрічі з припискою "бо я хочу тебе бачити".

Я чекаю, поки шум трохи спаде. Погляд мій спокійний, але тон — твердий.

— Дуже смішно, справді. Особливо враховуючи, що я тут працюю, а не беру участь у дешевому серіалі. Якщо хтось хоче плітки — прошу, але без моєї участі. Мені ще не вистачало репутації помічниці, яка закохалась у шефа. Це прямо мій шлях до "кар'єрного зростання", дякую.

Настає пауза. Сміх повільно стихає. Сара обережно торкається мого ліктя — мовляв, не бери близько до серця.

Я знову беру келих, роблю ковток. Усередині мене все ще пульсує думка про зім’ятий папірець у смітнику.⠀

Може, це був не жарт.⠀

Може, зовсім не жарт.

Повертаюся до офісу й одразу шкодую, що не втекла з ресторану хоча б на годину раніше. Голова трохи гуде, ноги ватяні. Алкоголь був легкий, але на порожній шлунок він вдарив сильніше, ніж я очікувала. Чому ми взагалі почали пити в обід? Це ж робочий час. Чорт. 

Я тільки заходжу в офіс, як двері до кабінету різко відчиняються. Грейсон вже повернувся. Його погляд ковзає по мені, і я відчуваю, як шкіра стає гарячішою.