Глава 3. Одрі Салліван

• Грейсон Кінг

Я прокинувся з відчуттям, ніби мене переїхала вантажівка. Голова розколювалася, в роті пересохло так, наче я ковтав пісок, а в шлунку щось зловісно бурчало. Я не відразу зрозумів, де знаходжусь. Постіль була мені знайома, але щось усе одно здавалося... не так.

У повітрі пахло кавою. Не тією, яку я звик пити в офісі, а домашньою, міцною, з ледь вловимим ароматом кориці. Я повільно повернув голову і ледь не застогнав — у кріслі навпроти сиділа вона. Моя помічниця. Зосереджено гортала телефон і робила вигляд, що мене тут не існує.

Серце провалилося кудись у живіт. У пам’яті спалахнула сцена — я тримаю її за руку, щось бурмочу... і називаю її мамою?

Чорт.

— Ти… тут ночувала? — мій голос хрипкий, наче чужий. Вона навіть не піднімає погляду.

— Добре, що ти пам’ятаєш хоч це, — сухо відповідає вона і кладе телефон до сумки.

Я хотів провалитися крізь землю. Але на жаль — я був тверезий. І живий. А значить, доведеться якось вибачатися. І дізнатися, що ще я встиг накоїти.

— Салліван… Мені шкода, що так сталося…

— Мені теж дуууже шкода, що така ситуація сталася.. Це ж порушення трудового договору, — нарешті дивиться на мене. — За таке тебе по голові не погодять, так? 

А ця жінка підступна. Чим я думав, коли поставив її номер на швидкий набір? 

Погляд Салліван сповнений спокоєм та несамовитою впевненістю.  

— До чого ти хилиш? — мені подобається, що вона не така, як про неї казали. 

— Премія у розмірі двадцяти відсотків від моєї зарплати і я буду мовчати про цей випадок.

— Як ти… Не важливо. Двадцять відсотків, так двадцять відсотків. 

Одрі встає з крісла і підходить до мене з простягнутою рукою.

— Хочеш прямо зараз отримати? — здивовано дивлюся на неї. 

Салліван бере мене за руку і стискає у своїй. Вона хотіла щоб ми помисли руки. Дурень. 

— Тепер, коли ти прокинувся і можеш самостійно існувати, я поїду додому. Бо все ж таки, це мій законний вихідний. 

— Викликати таксі? — підводжуся з ліжка. 

— Сама впораюся. 

Жінка посміхається, але це не щира посмішка. Вона насміхається наді мною. Одрі вийшла з будинку, навіть не прощаючись. 

Я підійшов до вікна, трохи відсунув фіранку. Салліван, витончена та впевнена, спускалася сходами. В руках у неї ключі від машини. Таксі їй не було потрібне, вона має автівку. Сіла в машину, не озираючись. І лише коли авто рушило, я помітив, як вона висунула руку на прощання.

Цікава вона все-таки особистість.

Непередбачувана, розумна, занадто спокійна — що навіть дратує. І з цим поглядом, який ніби бачить тебе наскрізь. Я похитав головою і попрямував до ванної.

Вода освіжила. Трохи повернула до життя. Та варто було вийти з паркої кімнати, як телефон завібрував на тумбочці. Батько.

Звісно. Хто ж іще уміє дзвонити в найнезручніший момент?

— Алло, — буркнув я, відповідаючи.

— Грейсон. Маєш час сьогодні? Заїдь. Поговоримо, — голос суворий, як завжди. Без зайвих сентиментів.

— Ти ж знаєш, що я не фанат розмов із тобою, — зітхнув я.

— Але все ж приїдеш, — буркнув він і кинув слухавку.

І справді, я приїхав. Як завжди — із запізненням, із небажанням, із внутрішнім опором, але все ж.

Будинок батька був ідеально охайний, наче там мешкав не чоловік, а музейний експонат. Він чекав мене у вітальні — у своєму дорогому піджаку, з келихом віскі в руці.

— Як тобі твоя нова помічниця? — спитав, не втрачаючи ані секунди.

— Вона… — я замислився. — Вона справляється. Розумна. З характером.

— Рідкісне поєднання. Не кожен зможе працювати з тобою довго.

Я не відповів. Бо відчув, що сам не до кінця усвідомлюю, як часто про неї думаю останнім часом.

— Можливо, вже час завести щось серйозне? — запитав він раптово. — Сім’ю, дружину. Компанії потрібен спадкоємець, а не вічний холостяк.

Мені стало смішно. Спадкоємець? Рік тому, він навіть сином мене не вважав. 

— Зараз йдеться про бізнес чи про мій шлюб? — голос мій обірвався холодом.

— Одне без іншого не буває.

— Невже ти мене покликав, щоб черговий раз натякнути, що я недостатньо «сімейний» для твоєї імперії?

Ми сварилися ще хвилин п’ять. У кожному слові — підтекст, у кожному погляді — розчарування. Зрештою я підвівся і пішов, не попрощавшись.

По дорозі зупинився біля вуличного фургончика, купив бургер і каву. Не хотілось додому. Не хотілось нікого бачити.

Я сів на лавку біля річки. Навколо — вечірні вогні, прохолодне повітря, і спокій, який не давало ніщо, окрім води. Розгорнув упаковку, зробив ковток кави.

У голові знову виринув її голос. Її впевнений, трохи насмішкуватий тон. Її очі, в яких не було страху — навіть коли я ледь тримався на ногах.

Одрі Салліван.

Можливо, вона — єдина справжня річ у цьому фальшивому дні.

Вечір опускався м’яко, наче тепла ковдра. Я сидів на березі річки, повільно доїдав бургер, і думки одна за одною вертілися в голові. Ні, не про батька, не про його маніпуляції. Про неї.

Чорт забирай, Салліван була... іншою. З усіма її колючками, гострим язиком і незламною впертістю — вона була тією, хто витримав мене в найгіршому стані. Хто не побоявся залишитись, навіть коли я поводився як останній ідіот.

Я не звик до цього. До турботи, що не прикрита лестощами. До чесності, яка не має цілі щось отримати.

І саме це лякало. Бо такі люди або зникають, або залишають занадто глибокий слід.

Телефон знову загорівся. Повідомлення.

Одрі: "Я щойно пригадала, що твій ноутбук залишився в моїй машині. Якщо не хочеш, щоб твій графік зірвався, забери завтра зранку. Але з тебе кава. Солодка. Я заслужила."

Я не стримав усмішки.

Ця жінка торгується за каву, після всього, що сталось.

Неймовірно. 

Я відкинувся на спинку лавки, дивлячись, як темніє небо. І подумав: можливо, варто частіше дозволяти собі бути слабким. Але тільки перед тими, хто справді заслуговує побачити тебе справжнього.