Епілог: Поліна.

Потопаю в увазі, якою обдаровують мене гості, що прийшли на наше з Максимом весілля. Від посмішки вже вилиці зводить, але я продовжую випромінювати щастя, як і належить справжній нареченій. Сміюся у відповідь на жарти та тости, вдаючи, що сьогодні найкращий день мого життя.

У грудях застряг важкий камінь, розміром з Австралію. Намагаюся ігнорувати це почуття смутку, бо зараз воно не на часі. Але хіба можна бути по-справжньому щасливою, коли поряд немає однієї дуже важливої мені ​​людини.

Найкраща подруга Маша так і не приїхала до мене на весілля.

Ще кілька тижнів тому я була впевнена, що саме вона буде моєю подружкою нареченої, що буде поряд, хоч би що сталося. Але сварка, що сталася напередодні мого переїзду до Одеси, розвела нас із Машунею по різні сторони прірви. Вона навідріз відмовилася визнавати мій союз із Максимом, вважаючи, що я добровільно здаюся в рабство чоловікові, якого ледь знаю.

Її різкі слова на мою адресу досі лунають в моїй голові, неначе заїжджена касета. Стерти їх неможливо.

«Не може чоловік, тим паче дорослий та самостійний, спочатку казати одне, а вже за тиждень молоти зовсім інше. Полю, не будь дурною. Його слова — справжня маніпуляція. Він уміло їздить тобі по вухах, щоб ти перестала сперечатися та робила лише, як він хоче».

Мабуть, я надто горда і вперта, щоб визнати, що найкраща подруга може мати рацію і зі сторони наші стосунки з Максимом виглядають не так чарівно, як мені то ввижається.

Ейфорія, що захопила мене після подарованої Максимом обручки, одразу після переїзду до Одеси зникла. Спільне проживання робить нас іще чужішими, ніж ми були до того. Між Максимом та мною більше немає тієї легкості, що була в нас влітку. Ми відчуваємо себе у товаристві одне одного якось незатишно та бентежно, часто не знаємо про що поговорити та чим зайнятися вдвох.

Хтось із гостей знову підіймає над столом келих.

— За вас, молодята, за ваше нове життя, на нове щастя!

Розтягую губи ще ширше та відпиваю зовсім трохи яблучного соку зі свого келиха. Максим вкотре кудись подівся — щойно був поряд і раптом зник. Напевно, знову з Дмитром, його найкращим другом та за сумісництвом дружбою, теревенять десь у куточку про роботу.

Перед очима миттєво з’являється усміхнений образ Маші. Вона б зараз жартівливо підбадьорювала мене чи шепотіла на вухо щось смішне, аби я не сумувала.

Але я тут одна.

Ведучий оголошує, що зараз молодята — тобто ми з Максимом — різатимемо весільний торт. Гості жвавішають та поспіхом розсідаються по своїх місцях. Бігаю очима по залі у пошуках чоловіка. Я не можу ж я розрізати величезний торт самотужки. Точніше можу, з легкістю. Що в цьому такого? Але традиції є традиції.

Виходжу в хол, оглядаюся навсібіч. Іду до дверей, звідки видно веранду. Здається, я чую його голос. Максим стоїть недалеко з телефоном біля вуха, і, притулившись до стіни, розмовляє з кимось понизивши голос.

— Так, Аріно… Я обіцяю, як тільки-но ресторанний балаган скінчиться, я одразу приїду до тебе. Заспокойся, все буде гаразд. Не роби дурниць.

Дідько, чого ж раптом так боляче у грудях?

Стою, ніби прибита до місця, і спостерігаю за Максимом. Він ховає телефон у кишеню, але не поспішає повертатися в ресторан. Дихає свіжим повітрям та про щось міркує. Він все ще не помічає, що я тут.

Всередині все стискається, а розум поспіхом намагається сам собі пояснити почуте: може, я щось не так зрозуміла, може, мені не те почулося?

Але ж його голос, його лагідний тон — усе свідчить про те, що я не схибила. Максим розмовляв саме із нею. Зі своєю колишньою Аріною, весілля з якою йому довелося скасувати через мою вагітність.

Хочу розвернутися і піти, доки ще він мене не помітив. Втекти кудись, сховатися, вдати, що цього всього не було. Але варто мені зробити крок, як каблук чіпляється за довгу спідницю  весільної сукні.

— Ой, — виривається мимоволі.

Хапаюся за дверну раму, щоб втриматися на ногах.

Підіймаю голову та зустрічаюся поглядом з Максимом. В його очах — ані тіні провини, ні розгубленості. Здається, він навіть не підозрює, що я могла щось чути.

— Обережніше, — підбігає він миттю. — Ти не вдарилася? Чого сюди в одній сукні вийшла, Поль? Тут такий вітер.

Мене розриває на частини зсередини, але намагаюся триматися. Збираю всі сили в кулак, щоб на обличчі розцвіла та ідеально люб'язна посмішка, якою я обдаровую всіх цього вечора.

— Там торт зараз винесуть, — мій голос трохи тремтить, але я вдаю, що це через переляк від падіння, якого ледь вдалося уникнути. — Тому я тебе шукала. Ми повинні… там… робити це разом.

Кінець першого тому.

Друга частина роману під назвою «Запасна дружина» прямо зараз стартує на сайті. Приєднуйтесь за посиланням
https://booknet.ua/book/zapasna-druzhina-b430679

або шукайте книгу через авторську сторінку.