Розділ 22: Поліна.

Сидимо втрьох за столом. Повітря у кухні густе та важке. Дивлюсь на Максима та все одно не можу до кінця повірити, що це правда. Він справді тут, у мене вдома, поряд з бабусею, п'є її чай та поводиться так, наче чаювання — звична та абсолютно нормальна справа.

Але тут немає нічого нормального.

Принесений торт, так і стоїть недоторканим у центрі столу. Начебто і вдала покупка, адже гість у квартирі, але ні в кого все одно не тягнеться виделка до цього десерту. Та й що зараз святкувати? Мою вагітність чи нашу з Максимом літню нерозсудливість?

Максим ставить чашку на блюдце, дзвін посуду схожий на сигнал до початку розмови. Він Робить глибокий вдих та врешті вимовляє:

— Тож якщо вже так сталося, то я хочу вчинити по совісті.

Напружуюсь. Бабуся теж підтискає губи, в її очах з’являється підозра.

— По совісті — ви маєте одружитися.

Градус напруги у кімнаті миттю підскакує до стелі. Дивлюся на бабусю, вирячивши очі. Невже вона це серйозно? Яке ще «одружитися»? Ми у двадцять першому столітті начебто живемо, а не в Середньовіччі.

Максим усміхається, м'яким тоном намагаючись облегшити бабусину атаку:

— Щоб будувати сім'ю, необов'язково бігти до РАГСу та слухати марш Мендельсона. Ми з Поліною мало знаємо одне одного.

— Це не завадило тобі затягнути її в ліжко, — сичить бабуся. Її гострий голос, мов сталь. — От вона нетямуща дівка, мало чого в житті бачила, але ти ж наче видний чоловік. Увагою жінок, я впевнена, не обділений. То чого ти взагалі до неї причепився?

Бабуся дивиться так, наче готова порвати Максима на шматки.

На його обличчі грають жовна, він відводить погляд та про щось розмірковує. Нервує зрештою, хоч і намагається тримати себе в руках. Видно, що перебирає у голові варіанти відповіді, яку має схвалити моя бабуся.

— Я не відмовляюся від відповідальності, — обережно продовжує він. — Ми з Поліною мало знайомі, тому перш ніж робити такі серйозні кроки, як одруження, я хочу аби ми краще пізнали одне одного. Тому я забираю її до себе в Одесу, там ми зможемо постійно бути разом та спокійно вирішимо, як бачимо, наше майбутнє.

Одесу? Забираю? Тобто? Він пропонує мені переїхати? Отак просто?

Переводжу ошелешений погляд з бабусі на Максима та назад.

Бабусин вираз обличчя стає ще похмурішим.

— Переїхати до тебе? Щоб що? Щоб ти її тримав у себе мов хатню робітницю, яка буде прати, прибирати, дитину виношувати тобі без жодних зобов'язань? Де твоє сумління, Максиме? Вдруге запудрити мозок онуки я тобі не дам, навіть не сподівайся.

Максим тяжко зітхає, тре пальцями перенісся. Його впевненість тріщить по швах через опір моєї родички. Певно, він не очікував, що за образом милої бабусі, яка з чаєм і малиновим варенням привітно зустрічає його у власному домі, може ховатися така напориста і прямолінійна натура.

— Я хочу зробити все, як треба, — наполягає він. — Переїзд — логічний крок. В Одесі я маю власне житло, роботу, там я зможу про Поліну подбати, їй там буде краще.

— Краще? — бабуся буквально плюється отрутою. — Краще було б, якби ти одружився і дав дитині своє прізвище!

Дивлюсь на них і не розумію, що взагалі відбувається. Ці двоє, здається, забули, що я сиджу разом із ними за одним столом. Ділять мене неначе корову та вирішують усе замість мене.

Але я тут. І це моє життя.

— А мене ви не хочете ні про що запитати? — несподівано для себе я гримаю одразу на обох. Схоплююся з місця і розводжу руки. — Я теж можу висловитися з приводу того, що сталося.

— Ні, — відповідають Максим та бабуся одночасно, навіть не повернувши голів у мій бік.

Два короткі слова б'ють мене наче батіг. У грудях займається злість та роздратування. Вони говорять про мене, ніби я якась бездушна річ, яку можна легко передати з одних рук до інших. Моя думка для них взагалі не має значення.

Стискаю руки в кулаки.

— Зупиніться, — намагаюся знову втрутитися. — Ви кажете про переїзд, про весілля... Але я не збираюся кидати навчання, і ти тут, ба. Я не можу просто так її кинути й поїхати з тобою, Максиме. Що це взагалі за рішення? Навіщо нам з'їжджатися?

Коли Максим переводить погляд на мене, його обличчя пом'якшується.

— Поліно, я розумію, це несподівано, але так буде краще всім. На відстані я не зможу піклуватися про тебе та дитину.

Усе це так дивно чути з його вуст. Наче переді мною зовсім інша людина сидить, не той, яка тоді на катері впевнено повторював, що між нами не може бути нічого серйозного.

Мені хочеться скрикнути, що він не знає мене, не розуміє, в якому хаосі я опинилася. Це зовсім не те, чого я хочу та про що мріяла.

— Але я не хочу переїжджати. Розумієш? — шепочу я, ледве тримаючи голос від тремтіння. — Не хо-чу.

Бабуся підіймає руку, щоб зупинити мене.

— Поліно, ти не можеш виховувати дитину самотужки, без чоловіка. Що люди про тебе скажуть?

 Я, звичайно, знала, що бабуся навряд чи зрадіє, коли дізнається про мою вагітність. Але її обвинувальний тон все одно сильно мене ранить.