Розділ 21. Поліна.

Переодягаємося в роздягальні, готуємось до заняття з фізкультури. Це остання пара на сьогодні, на щастя. День вимотав мене не лише фізично, а й морально. Постійно думаю про свій новий стан, про те, що нікому, окрім Маші, так і не розповідаю про нього.

Просто не можу рота відкрити. Бо соромно. І страшно. Коли хтось кидає на мене косий погляд, завжди думаю, що вже всі знають про все та ось-ось почнуть пліткувати  в мене за спиною.

Здригаюся від епітетів, якими, як гадаю, мене можуть обізвати у таких перешіптуваннях.

Люди зазвичай не скупляться у висловах, коли мова заходить про вісімнадцятирічну незаміжню вагітну дівчину. Жодні золоті медалі, високі бали чи участь в олімпіадах не допоможуть їй потім позбутися тавра «легковажної дівки».

Знімаючи толстовку, Маша кидає на мене стурбований погляд.

— А тобі можна складати нормативи? І взагалі займатися у твоєму... — Вона явно має намір вимовити вголос те, чого решті дівчат з групи краще не чути.

— Тс-с-с! — шиплю різко, щоб замовкла. — Можна, — шепочу губами.

Перевдягаємось далі в тиші. Натягую спортивні штани й обережно виправляю  резинку, щоб вона у жодному разі не тиснула на живіт.

Минув тиждень з того дня, як я повідомила Максимові про вагітність. Він нічого не відповів. Навіть у мережі перестав з'являтися, хоча я щовечора перевіряю. Наречена його теж сторінку закрила від усіх, крім друзів.

Гадки не маю, що робити. Забити на нього чи ще варто надіятися? Але скільки саме: тиждень, місяць?

Маша слідкує за кожним моїм кроком.

— Той не написав?

Хитаю головою.

— А ти йому?

— Ні, — відповідаю, ледве ворушачи губами. — Я написала все, що мала, додати нема чого. Тепер черга Максима.

— Може, він не читав твої повідомлення, — тихо зауважує Маша, ніби це здатне якось заспокоїти мене.

— Читав, — впевнено перебиваю.

З коридору долинає голос фізрука, він кличе всіх на стадіон. Поки на вулиці ще тепло, його заняття фізкультурою проходять саме там.

Після перевірки відсутніх, дівчатам дають наказ бігти два кола стадіоном, а хлопців відправляють до завгоспа допомагати з розвантаженням нового інвентарю для спортзалу.

Біжу у помірному темпі, не намагаючись когось обігнати. У голові постійно кружляють  думки про майбутню розмову з бабусею. Здається, після моєї ранкової нудоти, що триває вже близько тижня, вона почала щось підозрювати. Щоправда, поки мовчить та жодних питань не озвучує. Але, гадаю, що це лише справа часу.

— Сьогодні ввечері я розповім усе бабусі, — випалюю я, як тільки Маша пробігає повз. Подруга різко зупиняється та обертається. — Не має сенсу більше приховувати це від неї. Мій токсикоз почав набирати обертів. А згодом і живіт почне рости.

— Ти стала худа тріска, — зітхнувши, подруга обводить мене співчутливим поглядом. — Тяжко сильно? Коли щоранку вивертає?

— Сніданок — найважче випробування, — криво посміхаюся, підбурюючи подругу продовжити біг. На нас невдоволено поглядає викладач з іншого кінця стадіону. — Поки не поснідаю, шлунок страшенно крутить.

— Моральна підтримка потрібна? Можу піти з тобою, якщо хочеш.

Пропозиція Маші дуже приваблива. Вона завжди готова прийти на допомогу, навіть коли сама не впевнена, що впорається із ситуацією.

— Ні, — цього разу я рішуче відмовляюся. — Не хочу, щоб і тобі дісталося, коли бабуся роздратується. Це мій хрест, Маш.

Подруга хитає головою, але не наполягає. Біжимо далі. Думки про майбутню розмову не відпускають мене і надалі. Якими словами все сказати? А що бабуся відповість? Розчарується, звісно. Може, навіть вижене з хати. Вона стільки разів говорила мені триматися якомога далі від таких, як Максим, багатих та владних. Вони лише на словах солодко стелять, а на ділі завжди роблять навпаки.

У фарбах малюю сцену того, як показую бабусі знімок УЗД. Уявляю, як вона спершу мовчить, потім починає кричати. Говорить, що я зруйнувала своє життя, що тепер у мене немає шансів на нормальне майбутнє. Про навчання напевно повторюватиме, про освіту, яку треба здобути...

А якщо серце в неї розболиться?

Дихання миттю збивається, і я швидко зупиняюся. Староста, що бігла позаду, ледь не врізається мені в спину, дивом встигає ухилитися.

— Войцех, не вмієш бігати, не мішайся під ногами, — оббігаючи дугою, гнівається на мене.

— Тебе питати забули, — огризається Маша в її бік. — Гей. Тобі погано? Живіт?

— Нормально, — киваю, відходячи вбік. — Нагадай мені, будь ласка, після пари зайти в аптеку. Бабусині серцеві краплі про всяк випадок куплю, перш ніж зайти додому. Про всяк випадок.

І мобільний триматиму під рукою, щоб не гаяти часу на пошуки, якщо краплі не допоможуть.

Маша злегка пхає мене в бік, виводячи з думок.

— Чого знову понурена така? Зізнатися у такому важко, але ти впораєшся. Ти ж боєць.

Сміюся втомлено.

— Боюся, бабуся своїм лівим педагогічним хуком може мене вкласти на лопатки з першого разу.