Розділ 20: Поліна.

— От дурна, — вигукує Маша, коли я зізнаюся, що не планую повідомляти Максимові про свою вагітність. — Зважаючи на те, що пишуть в інтернеті, він не просто успішний підприємець, чия фірма займається безпекою фінансових операцій наших банків та весь час на слуху в ЗМІ. Статки його родини нараховують мільйони, а батько взагалі депутат. Ти взагалі розумієш, з ким зв'язалася?

Здригаюся від її слів. Звісно, ​​розумію. І що більше думаю про це, то гірше мені стає.

— Мені нецікаво скільки в нього грошей, — перериваю роздуми подруги. — Для мене не має значення хто він: механік на СТО чи вчитель у школі. Проблема геть в іншому. Він одружується, Маш. Одружується він. Створює сім'ю, розумієш? У нього все у шоколаді. Вагітна сирітка, з якою він розважався два дні та яку вже певно забув, йому до лампочки.

Маша скидає руки до стелі та беззвучно лається.

— То нехай згадує назад. Поль, не треба жаліти почуття дорослого мужика, — огризається вона. — Тобі яке діло до його одруження? Ти ж не заміж його кличеш, а про дитину спільного повідомлятимеш. Нехай допомагає пожинати плоди вашого спільного божевілля, якщо вже не спромігся надіти захист, коли була нагода.

Мружуся від огиди. Ці слова ріжуть мені вуха: гроші, плоди... Наче дитина — це лише річ, від якої одному з нас обов’язково треба відкупитися.

— Що ти збираєшся далі робити? — Маша переходить на інший тон, жорсткий, але вже без жартівливих вставок. — Народжуватимеш? А на які кошти, Поль? На бабину пенсію втрьох не прожити, а робота тобі півтора року, і це як мінімум, тепер не світить. Як ти сподіваєшся на іспити бігати з пузом? А як годувати потім будеш?

Маша права у кожному слові. І це гнітить мене найбільше. Я намагаюся уявити своє життя через пару місяців — живіт округлюється, жодні джинси не застібаються, зимова куртка мала. Як я ходитиму на пари, здаватиму курсові, писатиму диплом, якщо у мене під серцем ростиме нове життя?

— І що ти пропонуєш? — гаркаю, приховуючи сльози за гнівом. — Написати Максиму — дай грошей?

— А чому б і ні? — Маша не відступає. — У його татка їх стільки, що не збідніють. Нехай платить, якщо вже посадив насіння.

Міцніше стискаю руки на колінах. Пропозиція подруги викликає у мене огиду, я ніби намагаюся продати свою вагітність якомога дорожче. «А як ти сама збираєшся справлятися?» — свербить внутрішній голос. — Бабуся, думаєш, допоможе? Та її удар схопить, як тільки-но ти заїкнешся про вагітність поза шлюбом».

— Раптом він не повірить? — Під ребрами наростає паніка. — Раптом Максим скаже, що це не його дитина? Чи просто відішле мене до біса?

— Тест ДНК нехай робить, — Маша спокійно відводить погляд у вікно, начебто вже все вирішила за мене. — Зараз такі технології, що навіть на пологи чекати не потрібно.

— Маш, а якщо він... ну, того... — ковтаю, бо голос тремтить. — Скаже позбутися дитини?

Попри те, що вагітність все ще лякає мене до сказу, про аборт у моїй голові навіть і думки немає. Адже дитина вже в мені існує. Вона росте та розвивається. А за тиждень, за словами гінеколога, я зможу почути як б'ється серце цієї горошинки. Справжнє серце.

— Гроші візьмеш, а йому скажеш, що позбулася, — не роздумуючи, пропонує подруга.

Для неї це, можливо, вихід, але для мене... Я не вмію брехати.

Тяжка тиша заповнює кімнату.

— Ти краще скажи, коли ти про все розкажеш бабусі? — нове питання Маші знову підводить мене до краю бездонної прірви, де хлюпаються мої страх і розпач.

Бабуся... Її обличчя одразу постає перед очима. Уявляю її погляд — суворий, холодний, розчарований. Вона стільки разів казала мені, щоб я берегла себе, думала про майбутнє, не зв'язувалася аби з ким, не вірила гарним словам та дивилася виключно на вчинки.

Я не зважила на її поради, тож тепер маю тест з двома червоними смужками у своїй кишені.

— Та треба колись, — шепочу я, відчуваючи, як усередині все опускається. — Вона точно буде шокована. Вона завжди повторює, що діти – це серйозна відповідальність.

— І не посперечаєшся, — погоджується подруга.

— Якщо чесно, — відчуваю, як тремтять губи, — я боюся не лише бабусі реакції. Боюся, що Максиме... він просто захоче, щоб я зникла. Чи запропонує мені гроші за те, щоб я зникла назавжди?

— Тоді бери гроші та йди, — спокійно відповідає Маша, але в її голосі прозирає щось нове, ніби вона сама не до кінця вірить у цей план. — Загалом ідеальний варіант. Не маячить чоловік на горизонті, але при цьому твоє сумління буде чистим.

— Та не потрібні мені його гроші! — раптом зриваюся, розуміючи, що це правда. Це те, що клекоче в мені з самого ранку. — Я не хочу від нього нічого! Він... він просто... Я не можу на нього розраховувати, а отже, краще сама буду.

— Горда моя подруга, — Маша сідає поряд і міцно мене обіймає. — Деколи гордість тільки робить нам шкоду. Ну, не можна все на собі тягнути. Навіть якщо твій Максим одружується з іншою, його батьківські обов'язки при цьому нікуди не діваються.

— Та не мій він, Маш. Зовсім не мій, — сиплю ледве чутно, лігши головою на худі коліна подруги. Сльози накочують на очі. — Я просто не знаю, чого насправді хочу.