Розділ 19.2. Поліна

Запихавшись, біжу вздовж вулиці, де має відбутися конференція. Запізнююся. Зовсім трохи лишилось до її початку. Мене ніби невидима сила тягне до двох будинків попереду, хоча карти в телефоні кажуть, що там нічого немає.

Коли знаходжу за сміттєвими баками вузький провулок шириною не більше метра, мене ніби струмом б'є — я раніше тут не бувала, але чомусь впевнена, що цей шлях правильний.

Нез'ясовне почуття дежавю переслідує мене по п'ятах. Я знаю цих котів, які сплять під торцями будинків, впізнаю ці клумби, що буйно усіяні квітучими бутонами троянд.

Дивне відчуття міцніє, коли я підіймаюся сходами до дверей бізнес-центру. Вже на останній сходинці невдало ставлю ногу, і легкий біль пронизує щиколотку. На мить завмираю... Неначе чекаю на появу чогось... Чи когось.

Але нічого не відбувається.

Торкаюся постраждалого місця, начебто нічого серйозного. Здається, ніби я вже переживала цей момент раніше. Але… Озираюся навкруги, але нічого дивного не знаходжу: звичайні сходи, звичайний бізнес-центр, купа машин на стоянці поряд.

Заспокоюю себе тим, що це від нервової напруги. Я просто надто довго чекала цього дня, багато готувалася до презентації.

Вирішую більше не відриватися на такі дрібниці, і знову прискорюю кроки. Входжу в незнайому будівлю, люди довкола зайняті своїми справами, стоїть гуркіт голосів, чути дзвінки телефонів.

Тутешній простір знову здається знайомим. Хоча я впевнена, що ніколи не була у цій будівлі. Йду коридорами, орієнтуючись інтуїтивно. Мене дивує, що я не гублюсь у цих лабіринтах. Мене наче невидимий місцевий гід по них веде.

Нарешті заходжу до потрібної зали. Озираюсь на мить, у пошуках вільного місця. Погляд одразу чіпляється за порожнє крісло у першому ряду. Не можу відвести від нього очей. Я ніби чекаю на того, хто в нього сяде... Але кого?

У грудях зароджується неприємна напруга. Я щось упускаю, але ніяк не можу зрозуміти, що саме. Стою на місці й нервово кусаю губи... Та що зі мною взагалі?

Один студентів чіпляє мене плечем.

— Вибачте, — кидає він незграбно.

— Все нормально, — шепочу, відчуваючи як блідну.

— Шість тижнів треба, щоб..., — слова його напарника врізаються в мене ніби гострий спис і я…

Різко сідаю на ліжку. Нічна сорочка мокра та неприємно лежить на шкірі, волосся сплутане і звисає  з чола. Серце б'ється, мов божевільне, від чогось нав'язливого й болісного.

Вдих — глибокий і тягучий — не допомагає. Груди стискаються від болю.

Максима ніде нема. Його більше нема. Я його ніколи не знайду.

— Це був лише сон, — повторюю собі. — Лише сон.

Вмикаю настінне бра та тягнуся за склянкою води, яку лишила на тумбі. П'ю дрібними ковтками, продовжуючи тремтіти від переляку. Обережно торкаюся живота, перевіряючи, чи немає в ньому ран.

У голові раптово спливають слова Максима, промовлені ним за найпершої зустрічі: «Один з організаторів — мій друг». Голос звучить так ясно і чітко, ніби він прямо зараз каже їх у мене за спиною.

Схоплююсь з ліжка і починаю бігати по кімнаті у пошуках єдиної зачіпки — збірки доповідей, яку нам видавали після конференції. Там мають бути імена організаторів, їх контакти або щось на зразок того. Серед них точно є один із друзів Максима, а отже, є шанс відшукати і його самого.

Відкриваю ящик столу, у ньому лише підручники та зошити. Де ця збірка може бути? Серце все ще калатає під ребрами, тривога продовжує сидіти у судинах. Думки скачуть як коники й це заважає зосередитись.

Пам'ятаю, що жбурнула книгу в м'якій палітурці через всю кімнату. Мені тоді було надто погано. Це був з особливо темних днів. Вона вдарилася об стіну, впала на стіл, де лежали нові теки з файлами. Скоріше за все, завалилася кудись за стіл.

Пірнаю під стіл одразу. Мати Василева, скільки тут пилу та дротів. Ніс відразу починає свербіти. Затримую дихання та вдивляюся у вузький отвір між підлогою та столом.

Куток збірки стирчить над проводами. За допомогою лінійки виштовхую книжку на волю та одразу починаю похапцем перегортати сторінки.

Більше десятка імен плюс списки компаній, що спонсорували захід. Звісно, без будь-яких контактів, тільки офіційна сторінка конференції.

Що ж… Доведеться розпочати з неї.

Той самий друг-організатор є ключем, який мені потрібен. Через нього я точно зможу знайти Максима.

Переодягнувшись у суху сорочку, разом з ноутбуком я повертаюся на ліжко. Сон остаточно йде, і я беруся за нові пошуки. Занурююсь у нескінченний потік фотографій у галереї конференції, вишукую зазначені профілі.

Якби ще знати, як той друг виглядає...

Коментарі, фотографії, профілі та так по колу… Усі не ті. На світанку, коли до дзвінка будильника залишається якихось двадцять хвилин, вдача нарешті мені всміхається.

Перейшовши на черговий профіль учасника конференції, я натрапляю на світлину, де серед інших є ще одна людина, яку я знаю. Це Дмитро — один із найкращих друзів Максима.