Розділ 19.1: Поліна.

Сиджу на ліжку у своїй кімнаті, обклавшись підручниками та конспектами, ніби готуюся до державного іспиту або пишу наукову дисертацію, хоча навчання розпочалося лише тиждень тому. Вчитуюсь у параграф підручника з моделювання, але змісту не вловлюю. Стукаю перевернутою ручкою по порожньому зошиту, гадки не маю, що виписати.

Чую, як бабуся встала з крісла та йде коридором на кухню. Зображую бурхливу діяльність. Про всяк випадок. Вона любить заглядати до моєї кімнати час від часу, перевіряючи, чим я займаюся. Тож я давно вивчила цей її ритуал і як тільки чую кроки, одразу вдаю, що старанно вчуся.

Хоча цього разу навчання мене взагалі не турбує.

На екрані мого ноутбука відкриті сайти трьох найпопулярніших соціальних мереж. Виключно для важливої ​​справи, не для розваг.

Сьогодні я неначе Місис Марпл нишпорю по сторінках незнайомців вишукуючи одну єдину людину. Точніше, намагаюся відшукати.

Прізвище Максима — Михайленко. Я точно пам'ятаю, він мені сам її називав. Чи все-таки Михайличенко, як мені вкотре підказує пошуковий рядок?

Зернятко сумніву надто стрімко проростає в моїй і без того затурканій голові. Я вже не вірю навіть собі.

Минуло більше ніж місяць, тож дні в Одесі поступово розпливаються в пам'яті, і чим частіше я намагаюся їх пригадати, тим більше плутаюсь у деталях.

Сто сорок два профілі за запитом «Максим Михайленко». Переглядаю кожен — мого (як кепкує Маша) Максима серед них немає. Сторінок Максимом із прізвищем «Михайліченко» приблизно стільки ж…

Зітхаю стомлено.

Господи, я так ніколи його не знайду.

А раптом він взагалі не веду сторінку в мережі й дарма роблю оце все? Ні, так не буває. У кожного зараз є хоча б одна порожня сторінка з головним фото. Щоправда, Максим може приховувати її під якимось неочевидним ніком. Тоді взагалі його не віднайти.

— А-а-а, — кричу я, затиснувши рота подушкою.

Хочеться плакати, але слізні канали порожні. Після відвідування гінеколога в мені ніби електричний ланцюг неправильно замкнули, через що весь спектр емоцій опинився під скляним ковпаком.

Серце завмирає, коли ручка дверей раптово зі скрипом провертається. Бабуся йде. От халепа. Швидко закриваю ноутбук та розгортаю перший зошит, що попався на око. Вдаю, що повторюю записи лекцій.

— Їсти хочеш, Поліно? А то я котлети та картоплю збираюся в холодильник сховати, сама потім розігріватимеш.

При згадці котлет мій шлунок знову скручується у вузол.

— Добре, ба, я потім сама все зроблю. Не проблема. Мені треба тут дещо довчити, бо завтра важлива пара…, — брешу я, відірвавши голову від конспекту.

Відчуваю, як щоки зрадницьки червоніють. Бабуся зараз точно викриє мою брехню.  Але вона, хитаючи невдоволено головою, просто зачиняє за собою дверима. На щастя.

Повернутися до пошуків Максима лише коли звуки телевізора у залі стають голоснішими.

Чим більше профілів перегортаю, тим дурніше почуваюся. Я так сильно намагалася забути Максима, так старанно переконувала себе, що все це було просто… наче дурне сновидіння. Що моя закоханість, яка лишилася нерозділеною, не привід лежати каменем та оплакувати примхливу долю.

Я щиро сподівалася, що навчання допоможе мені пережити цей болісний період. Попереду стільки предметів, нових знань, конспектів, стільки домашньої роботи… Не буде навіть хвилинки, щоб згадувати про Максима.

Ну, подумаєш, трапився в моєму житті швидкоплинний курортний роман. Та з ким того не буває? Це все літо, море, пляж — суцільна романтика. Хочеш не хочеш, а закохаєшся в когось.

Наше знайомство з Максимом з самого спочатку не мало продовження: він живе в Одесі, я Харкові, у нас велика різниця у віці та різний досвід (не лише життєвий, а й у принципі будь-який).

«Тоді навіщо ти намагаєшся його знайти?» — добиває внутрішній голос. — «Він точно не зрадіє, коли ти раптом з'явишся перед ним зі своїм «привіт».

Гучно стукаю пальцями по клавіатурі, аби заглушити цей неприємний голос. Фільтрую знайдені профілі Максимів Михайленко по містах, сподіваючись таким чином відсіяти більшу частину не тих Максимів.

«Результати пошуку – нуль профілів»

Та щоб тобі!

Прибираю фільтри й добра сотня сторінок з однаковим ім'ям та прізвищем знову заповнює стрічку. Сподіватимуся, Максим не один із тих, хто видаляється із соцмереж кожні кілька місяців, бо вважає їх «токсичними»? Я не питала його про це. Я взагалі мало чого питала. У нас було замало часу.

Все почалося і скінчилося дуже швидко. За три дні, що змінили все. Абсолютно все.

Закриваю ноутбук і спираюся на спинку ліжка. Підтягую подушку до живота, запускаю пальці у волосся. Мені конче треба знайти його. Мені просто необхідно йому розповісти про те, що сталося.

Варто тільки опустити повіки і я знову відчуваю теплий дотик його рук, чую запах шкіри. З важким зітханням встромляю ніс у м'яку подушку, ігноруючи стиснуте від болю серце.

Просто літній легкий роман… Ага, звісно.

У мене й досі стискаються легені, коли згадую ранковий візит до лікаря. Мені здалося, що я чула кожен звук у кабінеті — дзижчання апарату УЗД, клацання ручки медсестри, навіть власне серцебиття. Але нічого з цього не було таким голосним, як голос узистки.