Розділ 18: Поліна.

Чимчикуємо якнайдалі від університету, туди де точно не зустрінемо знайомих чи викладачів. Звертаємо в незнайомий двір. Сідаємо на вицвілій гойдалці, якомога далі від очей тутешніх пильних мешканців.

Маківку припікає яскраве сонечко, в обличчя дме приємний вітерець. Так і не скажеш, що вже настала осінь, поки не глянеш у календар. Але мені все одно холодно. Від думок, що атакують свідомість немов рій розлючених ос.

— Поль, а може все-таки… — Маша свердлить мене поглядом, який міг би спалити наскрізні дірки у будь-якій стіні.

— Не може! — огризаюсь я на подругу. Здебільшого через страх, аніж від злості. Нервово смикаю рукави тонкої кофти, продовжуючи тонути в небувалому остраху. — Ми з Максимом усього один раз кохалися. Один раз, — карбую вперто, хоча голос зрадницьки тремтить від невпевненості.

— Не кажи дурниць, Поліно. І одного разу цілком достатньо. — Маша здивовано вигинає брови, ніби я щойно сказала неймовірну дурість. — Це не лотерея, де перш ніж виграти, треба дев'яносто дев'ять разів програти.

Закушую губу і дивлюсь кудись убік на багатоповерховий будинок, намагаючись уникнути її пильного погляду. Серце стукає надто голосно, я чую його пульсацію у вухах.

Що якщо Машка має рацію? Що якщо я буду як та старшокурсниця…?

— Контрацепцію твій Максим натягував? — різко й суворо запитує Маша.

Моя шия миттєво вкривається червоними плямами та потом від сорому, а щоки горять так, наче мене кинули у справжнє вогнище.

— Я... не пам'ятаю, — майже шепочу, ще більше згорбившись.

Маша застигає з відкритим ротом.

—  Мати Василева, Поліно! Не пам'ятає вона, та, звісно, ​​— повторює вона з сарказмом. — Виходить, гумою ви не користувалися. Очманіти, Поль. Ну, ти даєш.

Слова подруги пробивають тараном мою крихку броню. Я до останнього відганяла від себе правду, що лежала ось так просто на поверхні. По-дитячому сподівалася, що якщо не озвучити нічого вголос, то воно й не справдиться.

Але, схоже… це так не працює.

Витираю рукавом мокрі щоки та шмигаю носом.

— Маш, я… Що мені тепер робити?

Подруга важко зітхає, а потім знесилено падає на сусіднє сидіння скрипучої гойдалки. Качається вперед і назад, не відриваючи ноги від землі.

— Для початку треба переконатися, що ти справді вагітна. Ну і на всілякі хвороби не завадить перевіритись. Раптом твій Максим тобі не тільки дитину «подарував».

— Чого? — слова подруги врізаються в мене, мов крижана хвиля. Усередині все застигає та перехоплює подих. Паніка накочує з усіх боків неначе справжнє торнадо.

— Поль, ти ж розумниця. Подумай сама, якщо твій Максим знехтував контрацепцією з тобою, мало з ким ще він так...

— Годі, Маш. Я зрозуміла все, зрозуміла. Я справжнісінька дурепа, я зрозуміла. Зупинися, будь ласка. І припини називати його моїм. Ми не…

Мозок відмовляється адекватно обробляти почуту інформацію. Я не думала про таке, коли ми з Максимом… О, господи! Ну, він не може бути з тих, хто…? Він же не такий, правда?

Всередині мене розгортається справжня буря з думок, і я не знаю, яку з них хапатися першою. Я не знаю, що мені робити спочатку.

— Ми просто… це не було заплановано, — бурмочу я, відчуваючи, як мої руки починають тремтіти. — Це сталося так швидко. Я гадала, що все під контролем. Але зараз ... Господи, ну чому я вчасно не зупинилася?

У погляді Маші, крім очікуваного жалю, плескається ще й роздратування.

— Поліно, ну не можна ж отак кидатися у вир із головою. Я розумію, що ти закохалася, але… Невже морське повітря тобі весь мозок видуло? Це ж не гра. Це твоє життя та здоров'я.

Упираюся ліктями в коліна, ховаю обличчя у долонях. Намагаюся глибоко дихати, щоб угамувати панічну хвилю, яка загрожує поглинути мене цілком.

— Я просто… не думала, — шепочу здаючись.

Ось вона правда, яка мене так лякає. Закохавшись уперше в житті по-справжньому, я дозволила собі не думати ні про що. Я довірилася чоловікові, який був поряд... А тепер мене наздоганяє результат власної безтурботності.

Правду кажуть, кохання робить нас дурнями.

Відчуваю, як стискається горло. Ледве утримуюся від того, щоб не розплакатися прямо тут, на цій безглуздій лавці.

— Слухай, — каже Маша ніжніше, — спочатку ходімо й купимо той тест. Потім поїдемо до мене і зателефонуємо до клініки, ти запишешся до лікаря. Здаси аналізи та перевіришся. Рвати на собі волосся поки ще рано.

Вона робить паузу та киває у бік найближчого супермаркету, який видно за рогом.

— Пішли.

***

Поки Маша готує щось на кшталт бутербродів, я продовжую гіпнотизувати коробку з тестом на вагітність. Ніби сподіваюся, що якщо довго на неї дивитися, то питання з незапланованою вагітністю само собою розсмокчеться.

Але коробка, на жаль, нікуди не зникає. Лежить переді мною і невблаганно нагадує про те, що сьогодні докорінно може змінитися все моє життя.