Розділ 17: Поліна.

Перше вересня, третій курс. Ось ми знову снуємо університетськими коридорами до задушливої лекційної зали. Попереду дві лекції поспіль в одного з найнудніших професорів кафедри комп'ютерних систем, а потім ще й женуть нас на студентський концерт, куди прийти маємо обов'язково.

— Не розумію, навіщо влаштували ці лекції? Все одно ніхто нічого не слухатиме, — бурчить Маша, підіймаючись разом зі мною сходами. — Краще дали б ще один вихідний. Прогуляймо може, Поліно? Викладач не відзначатиме сьогодні відсутніх. Може з групою якось скооперуємось та посидимо десь у кафе, відзначимо день Знань?

Закочую очі. Марія, як завжди. Їй аби на місці не сидіти, а в якусь авантюру влізти. У її світі немає місця для обов'язкових заходів та студентських «традицій», на відміну від мого.

— Маш, — відповідаю втомлено, — ти чудово знаєш, що я не можу. Куратор одразу бабусі доповість, якщо мене не буде у залі.

— Той що? Ну, один раз? Будь ласочка, — заперечливо хитаю головою, на що Машка  театрально дме губи. — Ти часом така правильна, Поліно, аж зуби зводить. Молодість всю свою втрачаєш, сидячи під бабусиною спідницею. Зараз наш час відриватися і робити дурниці, вісімнадцять років лише раз у житті бувають. Не можна весь час озиратися на реакцію бабусі, бо коли її не стане, ти й кроку ступити не зможеш.

— Припни язика, — ображено пирхаю я та йду далі, ігноруючи Машу.

Звичайно, слова подруги не такі вже й далекі від правди, але мені просто не хочеться влаштовувати конфлікт із куратором чи бабусею через таку дрібницю як студентський концерт.

Годі з мене вже дурниць… За три дні стільки «добра» наробила, що до старості не забуду.

— Полю, Поліно, Полінко, — лащиться до мене Маша. — Ну, пробач мені. Я ляпнула не подумавши. Нехай твоя бабуся живе ще як мінімум сто років та вчить тебе розуму.

Вона дивиться на мене мов кіт зі Шрека.

— Ой, та що з тебе взяти? — цокаю язиком і беру подругу під руку. До лекційних залів лишилося зовсім небагато.

— Я придумала! — раптом скрикує Маша та гальмує прямо посеред сходів, заважаючи іншим студентам пройти. — Ми в зал разом із куратором зайдемо — щоб він нас точно побачив — а потім вдамо, що когось зі знайомих побачили в іншому кінці ряду. Підемо ніби сидіти туди, а самі втечемо з зали через запасний вихід. Як тобі мій план?

— Не знаю, Маш. А якщо куратор не відпустить нас?

— Чого це? Яка йому різниця де ми в долоні плескати будемо: у нього під носом чи через п'ять рядів? Головне, триматися впевнено та не тремтіти, коли будемо брехати.

З одного боку, Маша має рацію — дві години слухати народників і дивитися на кострубатих бальників — то ще задоволення, але з іншого — з моєю вдачею я точно потраплю у якусь халепу. І якщо не куратор, то бабуся точно з мене душу точно витрясе, за те що прогуляла такий захід. Вона ці концерти страх як обожнює.

— По-о-оль? — дивлячись на мене, ляскає довгими віями Маша.

— А раптом цього разу все буде інакше?

— Ага, звичайно. Якщо таке диво трапиться, то я тієї ж миті танцюватиму тверк у прямому ефірі. — Маша зупиняється перед дверима лекційної зали, щоб подивитися суворо на мене. — Поль, ну ти серйозно туди підеш?

— А як ми дізнаємось про зміни, якщо ніхто не піде?

Маша кривиться від невдоволення та прослизає всередину аудиторії. Не встигаємо з нею вибрати собі місця, як до нас підходить вітатися Ваня. Різкий запах його туалетної води одразу б’є мені в ніс. Господи, що це за мурашиний спирт уперемішку зі східними пахощами?

— Блін, Вань, що це за хімічну зброю ти на себе розбризкав? —  бурмочу я, затискаючи ніс. — Жуків колорадських травиш чи що?

— Не зрозумів, — трохи спантеличено перепитує однокурсник.

— Я кажу, що від тебе чимось смердить.

Почервонівши, Іван обережно принюхується до своїх пахв.

— Це не від мене, —  пирхає він з полегшенням та сідає коло мене. — Я всього три метри пробіг, щоб Толика обігнати. Не встиг спітніти.

— Твій одеколон, —  сичу я, продовжуючи затримувати подих.

— А-а-а, — Іван миттю гордовито розправляє плечі та починає хвалитися. — То я в батька взяв парфуми. Модні якісь італійські, йому родичі привезли з відпустки.

Повітря в моїх легенях все менше, противлюся до останнього, вдихаючи «отруєний» кисень дрібними дозами. Очі починають сльозитися.

Здаюсь та хапаю ротом повітря. Шлунок тієї ж миті скручує вузлом. Стиснувши зуби, намагаюся скоротити швидкість вдихання, щоб огидний аромат так не впливав на мене.

— Вань, — шиплю через силу, — наступного разу не душись так завзято, добре? Я ще хочу якось жити. Маш, поміняємось місцями, будь ласка?

Подруга неохоче поступається. Опинившись поряд з однокурсником, вона щиро дивується, чого я так сполошилася.

— Та нормально він пахне, Поль, — вона здивовано тисне плечима, ще раз принюхуючись до почервонілого одногрупника.

Я хочу їй заперечити, але як тільки-но відкриваю рота, нудота знову бере гору. Насилу досиджую до кінця першої лекції, майже не вдаючись у те, що каже викладач. Від нестачі кисню голова просто розколюється, і я постійно мружуся від чергового нападу нудоти, що підступає до горла.