Розділ 16: Поліна.

Маша придивляється до чергового білого топу, крутиться перед дзеркалом, а я подумки зітхаю — скільки ще нам тут бути? Після двогодинного блукання торговим центром у пошуках «ідеального» вбрання на перше вересня мої ноги просять лише про одне — «зупиніться!».

Звичайно, за цей час я теж приміряла кілька суконь, але зараз мої фінанси далеко не в кращому стані — довелося терміново ремонтувати ноутбук, на який випадково пролила каву — тож придбання нового одягу відкладається на певний термін.

— Поль, дивись! — кричить подруга з примірювальної, вискакуючи у світло-блакитній сукні. Воно сидить на ній неначе друга шкіра.

— Дуже круто, — кажу їй з неприхованою заздрістю.

Ну правда, на Маші все сидить ідеально, щоб вона не обрала, у той час, коли я вічно влягаю щось не те: то в талії завелике, то в плечах навпаки вузько, то з кольором якась дурня.

Не те щоб через заздрощі я бажала Маші чогось поганого. Чудово розумію, що ми всі різні. Просто коли твоя подруга виглядає як модель з обкладинки навіть після багатогодинного шопінгу, мимоволі та й замислюєшся, а що зі мною не так? Чому у мене так само не виходить?

Маша повертається у примірювальну.

— До речі, Поліно, а я тут з хлопцем познайомилася, — каже вона вже через шторку, — коли іспит на права ходила перездавати.

— Та невже? — жартую я, розглядаючи ремені, що лежать на ближній полиці. Всі «нові знайомства» Маші для мене звучать уже як дежавю, іноді навіть імені хлопця запам'ятати не встигаю, як у неї з'являється хтось інший.

Подруга виглядає з-за шторки та показує мені язика.

— Ми розговорилися з Льошею, коли я чекала екзаменатора біля сервісного центру МВС. Він із другом приїхав переоформлювати номери на машину. Йому двадцять два, він працює у фірмі батька. Він пригостив мене кавою і ми обмінялися номерами телефонів. Так от… Сьогодні він запросив мене на базу відпочинку цими вихідними.

Закочую очі. Хлопець, який за кілька днів знайомства кличе на базу відпочинку, серйозно? Мовчу якийсь час, гублячись у здогадах, якої саме реакції чекає від мене Маша.

— І ти погодилась? І тобі не страшно? — нарешті наважуюсь спитати. Після історії з Максимом, мені здається, я навіть продавцям у супермаркеті більше довірятиму, ніж будь-якому хлопцю. — Ти його зовсім не знаєш.

— Так там ми й познайомимося ближче, — із приміряльної долинає хихикання, а потім з'являється Маша вже повністю одягнена у свої звичайні шорти та футболку.

Недбало заправивши волосся за вухо, вона кладе на спеціальну тумбу усе, що міряла, щоб консультанти могли пізніше розвісити все по вішаках.

— Переживаєш за мене? — підхопивши мене під лікоть, Маша тягне мене до виходу. — Це відома база відпочинку, там є фейс-контроль, аби кого туди не пускають. Його друзі теж з нами будуть, ми не вдвох їдемо, — вона продовжує запевняти мене, що я надто полохлива.  — Все буде нормально, Поль, не трясися. Взагалі-то, ми можемо вдвох туди поїхати, так навіть ще крутіше буде.

— Мене туди не запрошували, — гальмую я біля ескалатора.

— Теж мені проблема, — попри мої протести, подруга тягне мене в бік нових магазинів. — Я Льоші скажу, що без тебе нікуди не поїду, і він одразу запросить і для тебе.

— Ні, Маш. Дякую, але я нікуди не поїду. Я там нікого не знаю. Не хочу.

— Ну як знаєш, —  знизує плечима подруга та продовжує теревенити про майбутні вихідні.

Мене затягує у вир своїх спогадів. Я була такою ж безтурботною, як і Маша, коли познайомилася з Максимом. Наш роман тоді теж, здавалося, не ніс жодної загрози.

З Максимом мені було дуже легко та спокійно, я навіть зважилася зробити те, чого ні з ким до того не робила. Все почалося так неочікувано та легко: він просто допоміг мені потрапити на конференцію, не покинув одну серед ночі, коли готель замкнули, запросив на сніданок, познайомив із друзями. А потім...

Я навіть не встигла зрозуміти, коли так сильно в нього закохалася.

Максим сниться мені щоночі. Риси обличчя вже розмиті, але я, як і раніше, відчуваю його присутність, відчуваю доторки, пам'ятаю, як пахне його шкіра. У цих снах він завжди для мене недосяжний — я намагаюся його наздогнати, кличу, але він мене не чує та не бачить. Прокидаюся в холодному поті серед ночі, з незрозумілою тривогою в грудях.

Ніколи не думала, що три дні можуть залишити по собі такий відбиток.

— Поліно, ти мене взагалі слухаєш? — голос Маші повертає мене в реальність, і я бачу її стурбоване обличчя. — Чого засумувала?

— Так, так, дурниці, — машинально відмахуюсь я, розтягуючи усмішку на обличчі.

Від шопінгу більше ніякого задоволення, ще і їдкий запах ароматичних дифузорів, що використовуються у приміряльних, дратує до головного болю. Маша хмуриться і пильніше вдивляється в мої очі, ніби збирається витягти з мене всі потаємні думки.

— Знову, чи про свого дідугана згадуєш? — м'яко дражнить мене.

Відводжу очі, намагаючись не видати своє збентеження.

— Він не дідуган, Машо, — зітхаю голосно, але не можу втриматись від усмішки. Цього разу справжньої. — Максимові ще нема й тридцяти років.