Розділ 13.1: Поліна.

Коли ми йдемо до причалу, моє серце вже готове вистрибнути з грудей. Вирячивши очі дивлюся на дорогі яхти та вітрильники, пришвартовані вздовж берега. Їхні гладкі та ідеально відполіровані корпуси просто кричать про статки та вплив, які мають їхні власники.

Уява відразу малює гучні вечірки, які проходять на тутешніх палубах — там політики, зірки кіно та музики, бізнесмени сліплять один одного білосніжними посмішками, обговорюють багатомільйонні контракти та секретні угоди під звуки живого акомпанементу.

Навіть ввижається їхній сміх, що долітає з палуби, і цей звук як луна недоступного для мене світу, де все можливо і немає такої проблеми, яка б не вирішувалася клацанням пальців. Одним словом, там не життя, а суцільна казка.

Крокуючи повз ці судна, я весь час чекаю, коли ми нарешті звернемо до тієї частини причалу, де стоять скромніші екземпляри водного транспорту. Але Максим мене знову дивує.

Орендований ним катер виявляється набагато більшим, ніж я могла уявити. Велика носова частина судна застелена м'якими матрацами, ззаду стоїть круглий стіл зі зручним шкіряним диваном, є навіть каюти із затемненими вікнами.

Очманіти можна!

На палубі вже на нас чекає засмаглий чоловік у світлому поло та штанами зі стрілками. Ну справжній капітан, тільки кашкета з якорем не вистачає. Він вітається з Максимом, як зі старим знайомим, і послужливо киває мені.

— Це Володимир, він керуватиме катером, — пояснює Максим, допомагаючи мені піднятися на палубу.

Як тільки ми торкаємося один одного, нас одразу б'є струмом.

— Пробач, — сміємось зніяковіло одночасно.

На борту все ідеально: невисокі хромовані поруччя, світле дерево, по бортах видніються рятувальні кола та мотузки, які готові на випадок екстрених ситуацій. Ні де ані порошинки, ні рисочки бруду.

Катер поволі відпливає від пристані, і шум води, що зіштовхується з моторними гвинтами, поступово наповнює повітря. Максим веде мене до носа судна, де ми з ногами сідаємо на м'які сидіння. Наші обличчя спрямовані до моря.

Вітер постійно намагається зірвати з моєї голови солом'яний капелюх. Яскраве сонце, яке постійно відбивається від води, сліпить мені очі, тому доводиться постійно примружуватися.

Моторне судно плавно набирає швидкість, і перед нами відкриваються безкраї красоти Чорного моря. Навколо тільки вода та небо, що зливаються воєдино за обрієм.

— Скільки разів катаюся, але ніколи не набридає цей краєвид, — Максимові доводиться напружувати голос, щоб я хоч якось його розчула за гулом вітру та шумом мотора. — Щоразу, коли я виходжу в море, відчуваю, ніби потрапляю до іншого світу. Усі проблеми, негаразди, нерви залишаються десь на березі.

Інший світ? Слухаю його, як заворожена. Моє серце з кожною хвилиною все більше тремтить. Він так легко розповідає про свої пригоди в Одесі, про життя, про любов до моря, як його манить ця безмежна свобода.

 Я поглинаю кожне сказане Максимом слово, захоплююсь ним. Та ніяк не можу збагнути, чому за цим спокоєм мені постійно ввижається якась недомовленість?

Щось не так.

Його рука знову торкається моєї, і я відчуваю, як тремтіння проникає під шкіру. Максим із посмішкою розповідає чергову історію — про те, як у дитинстві з батьком виходив у море на рибалку. Сміюся разом з ним з відчайдушної риби, яка ніяк не хотіла смирно лежати в дитячих долонях.

На мить здається, що всі мої тривоги марні. Це той самий Максим, він поруч зі мною, ми лише вдвох на катері. Він сам організував цю прогулянку. Але з кожною хвилиною, що ми проводимо в морі, погане передчуття всередині починає розростатися. І це не страх. Це більше схоже на... невпевненість. Все ніби надто ідеально. Начебто в цій половині дня є щось невловимо хибне.

Максим нахиляється ближче, та галантно заправляє пасмо мого волосся, що вибилося з зачіски, за вухо. Він каже, що дуже хотів показати мені місто з цього боку. Я посміхаюся і дякую за таку щедру прогулянку, але змовчую про те, що в душі росте незрозуміле почуття невідповідності.

Де я, а де морські прогулянки на такому шикарному катері та ще й з дорослим чоловіком?

Не можу просто розслабитися та кайфувати.

Максим знову несміливо торкається моєї руки, тепло розноситься по судинах. Краєм ока я помічаю, як його погляд стає трохи відстороненим. Схоже, незрозуміле мучить не тільки мою душу.

Пливемо вздовж узбережжя, і, мабуть, якась частка мене зараз на сьомому небі. Все, що відбувається, схоже на кадри з фільму: море блищить у променях сонця, вітер приємно плутає волосся, у моїй руці склянка соку з парасолькою, а поряд сидить чоловік, який уночі змушував мої губи горіти від пристрасних поцілунків.

Чим більше Максим заглиблюється у розповідях про історію міста, переказує місцеві легенди й без кінця жартує, тим сильніше я відчуваю той дивний присмак занепокоєння. За легкістю його промов наче криється порожнеча. Ніби він розповідає все це для того, щоб я не помітила, що насправді думками він десь далеко.

Максим усміхається та продовжує натхненні розповіді, але його очі не такі, якими були ще вчора. Коли він сміявся на пляжі, його погляд буквально іскрився від щастя. А зараз вони виглядають надто зосередженими, майже механічними, навіть коли він переказує улюблений жарт.