Розділ 11: Поліна.

Телефон вібрує під подушкою, різкий звук буквально вириває з солодких лещат  Морфея. Перевертаюсь на бік — старе готельне ліжко жалібно скрипить, неначе протестуючи проти моїх рухів.

На дотик намагаюся відшукати  гаджет, що нестерпно гуде, але пальці натикаються тільки на м'яті простирадла. Та де він? Повіки занадто важкі, спати все ще дуже хочеться. На мить завмираю, намагаючись зрозуміти, де я.

Зрештою, рука торкається гладкого екрана.

— Алло? — бурмочу, притискаючи телефон повз вухо.

— Поліно, внучко, доброго ранку! Ти що ще спиш? Та вже ж десята година.

Бадьорий голос бабусі змушує мене миттєво відірватися від подушки та сісти. Ковдра з'їжджає на підлогу. Дідько.

— Бабусю, привіт. Так-так, звичайно я вже встала, — квапливо відгукуюсь, борючись із позіханням.

Ліжко знову гидко скрипить, коли я опускаю ноги на підлогу.

— Як ти там, дівчинко? Допізна вчора гуляла з новими друзями? Так і не передзвонила мені, коли повернулася до готелю. Мабуть, із якимось хлопчиком познайомилася? Так? — бабуся вимовляє це з таким непідробним ентузіазмом, що я почуваюся вдвічі винною.

Ох, і навіщо я тільки вчора набрехала їй про похід у кафе з іншими учасниками конференції?

Образи минулої ночі миттєво виринають в мене перед очима: клуб, неонові вогні, Максим, його руки. Все перевертається всередині, коли я згадую його дотики, поцілунки, той ляж... Те, що було потім. О, Боже!

Вуха заливає червоною фарбою.

— Так, ні, — невпевнено бурмочу, відчайдушно намагаючись, аби дзвінкий голос не здригнувся. — Ми просто посиділи в кафе, побалакали. Нічого особливого. Усі дуже... серйозні.

Липка грудка здавлює горло. Чомусь учора здавалося, що ця маленька брехня така невинна і безпроблемна. А насправді виходить геть інакше. За однією брехнею завжди тягнеться інша, перетворюючи слова неправди в безперервний клубок неправди, який хтозна чи можна розплутати.

Звичайно, я можу у всьому зізнатися бабусі прямо зараз. Але за проведену ніч у клубі з дорослим чоловіком вона навряд чи мене погладить по голові. Ще й нотацій, швидше за все, прочитає про безвідповідальність та аморальну поведінку.

— От молодець, Полю! — Продовжує енергійно бабуся. — Навчання навчанням, але не забувай і розважатися! Знаєш, я у твої роки вже весільну сукню шила, бо дід якраз літом і попросив у моїх батьків моєї руки та серця.

Закочую очі та хитаю головою. Знову ця щемка історія кохання. Я певно більше тисячі разів чула про те, що бабуся одружувалася у вісімнадцять. Це було, за її словами, правильним рішенням, оскільки вони з дідусем прожили разом душа в душу майже тридцять років. І якби не слабкі судини дідусевого серця, вони були б усе ще разом.

Бабуся за ним дуже сумує, і тільки турбота про мене допомагає їй триматися бадьорою та не тужити.

— Так, бабусю, все саме так, — видихаю я, відчуваючи, як груди здавлює все сильніше. — Я тебе дуже люблю, адже ти знаєш? Ближче за тебе в мене нікого.

— І я тебе, люба! — голос бабусі звучить так само радісно. — Чекаю на тебе вдома з улюбленими пиріжками!

Валюся на ліжко, як тільки ми з нею прощаємось. Запашні пиріжки, на жаль, не перебивають гіркоти, яка тисне на язик через брехню.

Телефон знову оживає. І не встигаю навіть привітати Машу, як вона з нетерпінням випалює:

— Ну, як усе пройшло?

— Е-е… — тягну, намагаючись хоч якось зібратися з думками.

Маша, як завжди, не залишає мені ані шансу зіскочити з особистої теми.

— Ти обіцяла мені всі подробиці! — Наполегливо нагадує вона.

— Ну… все пройшло досить непогано, — нарешті видихаю я, і відразу відчуваю, як щоки починають горіти.

Припухлі губи, чорт забирай, все ще пам'ятають смак поцілунків Максима.

— «Непогано»? — обурюється подруга. — Поліно, що це взагалі за опис? Ти з Максимом пішла з клубу чи не так? — Її голос просякнутий пустотою.

— Ага, — неохоче зізнаюся. Бентежне тремтіння одразу біжить по спині. — Ми пішли прогулятися пляжем…

— Пляжем? — Машка ойкає, і я вже уявляю, як розширюються її очі. — Полю, тільки не кажи, що... Ну, знаєш... Що було далі? Ви цілувалися під місяцем? Обіймалися? — Подруга замовкає, даючи мені змогу розповісти всі подробиці.

Закриваю повіки від сорому, та подумки повертаюся до минулої ночі.

Переді мною море, шумлять хвилі. Пальці Максима ковзають шкірою. Господи. Шия миттєво спалахує від чуттєвих спогадів.

Як добре, що Маша за сімсот кілометрів від мене, бо я напевно зараз червоніша за вареного рака.

— Так, — видихаю я, і серце йде в п'яти. — Ми… цілувалися. І… не лише це.

— Ти що зробила? — скрикує моя Маша. — Жартуєш, так?

Нервово хихикаю та притискаю тильну сторону долоні до обличчя. Так і бачу, як подруга зараз сидить у своїй кімнаті з відвислою щелепою.

— Ні, не жартую, — підтверджую спокійно. — Ми... дійсно з Максимом кохалися.