Розділ 7: Поліна.

Різко усуваюсь, усвідомлюючи, що щойно між нами сталося. Щоки палають від сорому, голова спантеличена від почуттів. Зніяковіло відводжу погляд, не знаючи, що сказати чоловікові, якій сидить поряд.

Він напевно вже зрозумів, що я не схожа на дівчат, з якими він звик проводити час. Я всього два рази в житті цілувалася і то, не від великої симпатії, а чисто з цікавості. Ось Машуня, подруга моя, та вміє крутити хлопцями як м'ячами, одному посміхнеться, того клюне в щоку, перед третіми віями поплескає.

— Цього... не мало статися, — бурмочу я, все ще відчуваючи його дотик на губах.

— Чому ні? — без тиску питає Максим.

— Тому, що... — Запинаюся, не знаючи, як пояснити чоловікові весь хаос, що відбувається всередині мене. — Ми ледве знайомі, у мене зараз надто багато проблем... і давним-давно на тебе чекають друзі з... сам знаєш ким.

Ті дівчата, які їздять з дорослими чоловіками саунами, безперечно не лише цілуватися вміють. Мене кидає в жар від власних думок, хоч бери й махай на себе спідницею сарафана.

Посмішка Максима розповзається до вух. Він чітко зрозумів на кого саме я натякаю.

— Друзям давно не до мене, а ти... — Максим мовчить кілька секунд, наче не наважуючись сказати правду. — Ти мені зараз важливіша.

Хіба чоловік може так легко поставити мене на перше місце, коли ми лише кілька разів розмовляли?

— Я не така, як здається, — зітхаю невпевнено.

 — Я хочу тебе пізнати, Поль.

Така щирість чоловіка бентежить мене набагато більше за власні фантазії. Хіба можна так впевнено стверджувати таке, коли ми ледве знаємо один одного. Я не звикла до такого. Мій світ завжди був сповнений невизначеності, і поряд із Максимом це відчуття лише посилюється.

За нашими спинами спалахує вуличний прожектор, що освітлює поріг готелю. Схоплююся з місця і радісно махаю літньому адміністратору через товсте масивне скло дверей, що ось вона я ваша постоялиця.

— Схоже, хтось таки його розбудив, — каже Максим з тією ж легкою усмішкою, але голос уже трохи напружений.

У голові такий хаос. Ще годину тому всі думки були про те, як дожити ці три дні без грошей. Я не знала, як далі довіряти людям і як примиритися зі своєю дурістю. А зараз я цілуюся з хлопцем… з чоловіком, який на цілих десять років старший за мене і мрію про те, щоб він це зробив ще раз.

Вуха палають від безсоромних думок.

Світло в готелі — мій шанс сховатись, втекти від цієї дивної суміші емоцій, від дивного бажання повторити наш поцілунок.

— Тож твоя ночівля на свіжому повітрі офіційно скасовується, — наздоганяє мене Максим, злегка нахиляючись уперед, щоб через скло привітати неквапливого працівника готелю, який порається зі зв'язкою ключів.

Я киваю, намагаючись зібратися з думками. Готель — мій шлях у зону безпеки, у нормальне та звичне життя. Але що наразі означає ця «нормальність»?

Телефон знову пронизливо дзвенить у кишені, здогадуюсь, що це дзвонить Машка. Певно, їй таки вдалося додзвонитися до мого примарного готелю. Поруч стоїть Максим — людина, яку я ледве знаю. Він щойно змусив мене відчути щось зовсім нове.

— Поліна, все нормально? — питає він, знову ловлячи мій погляд.

Двері готелю, нарешті, з протяжним скрипом відчиняються. Сонний консьєрж підозріло оглядає мене з ніг до голови, ніби не може пригадати, хто я така.

— Ви казали, що закриваєтеся після дев'ятої, — починаю я, роблячи крок уперед і сподіваючись, що голос не дасть мого роздратування. Не хотілося б лаятися з чоловіком, який мені в дідусі годиться. — Я заселилася сьогодні вранці.

Консьєрж чухає сиву голову, хмурячись.

— Ах, так... мабуть, — нарешті бурмоче він виправдовуючись. — Зовсім із голови вилетіло.

Він робить крок убік, пропускаючи мене усередину. Похапцем заходжу до будівлі, не відчуваючи полегшення. Як можна забути про постояльця? Адже це його робота.

— Вибачте, — повторює він. — Закрив, не подивившись котра година.

— Нічого, — стиха погоджуюся, не бажаючи розвивати тему.

Кидаю швидкий погляд на Максима, який лишився стояти зовні. Опустивши руки до кишень, він спостерігає за нами. Його обличчя осяює трохи засмучена посмішка. Здається, ніби він сподівався зовсім на інший кінець вечора.

— На добраніч, Поліно, — киває він, зустрічаючись зі мною поглядом. — Сподіваюся, далі твоя ніч пройде без пригод.

— Дякую, що не лишив мене саму, Максиме. — не поспішаю йти до номера. — На добраніч.

Моє серце все ще божеволіє від поцілунку. Губи, як і раніше, зберігають на собі наполегливий і ніжний дотик чоловіка. Якби не наполегливість подруги, цей вечір, можливо, міг би закінчитися зовсім по-іншому.

Киваю ще раз Максимові, перш ніж важкі вхідні двері будівлі зачиняться між нами. Тільки коли я опиняюся у номері, випускаю тяжкий видих.

Півночі я кручуся в ліжку, знову і знову повертаючись думками до Максима. Прокручую сотий раз, як він дивився на мене, як звучав його голос, як наші губи зустрілися.

Спогади про поцілунок затьмарюють все, навіть втрата грошей більше так сильно не засмучує. Якоїсь миті мені навіть мариться, що цей вечір — лише сновидіння. Між нами було все так нереально та незвично.