Розділ 6: Поліна.

Маша обіцяє знайти номер рецепції мого готелю, а я лише киваю, не знаючи, що їй сказати. Максим продовжує тарабанити по дверях старого готелю, але будівля наче вимерла. Ніхто не виходить, і я вже не впевнена, чи тут є взагалі хоч хтось, крім нас двох.

—  Прокляття, —  шепочу я, відчуваючи, як сльози починають підступати до очей.

Не хочу плакати. Зараз точно не час, та й не перед Максимом. Опускаюсь на бордюр та закриваю обличчя долонями, намагаючись взяти себе в руки. Ніч навколо тепла, але всередині мене ніби холод. Все знову пішло не так, як я планувала.

Максим ще якийсь час стукає по дверях, але результат лишається той самий. Готель зачинений.

— І де тільки ти таку халупу відшукала? — питає він, приземляючись неподалік.

— Я й не шукала, — винувато бурмочу, дивлячись на камінці під ногами. — Мене від універу сюди прислали, у деканаті вирішували, де мені жити.

— Зрозуміло, — невдоволено тягне Максим. — Знайомі тут хоч якісь є, хто б міг тебе пустити переночувати?

Негативно хитаю головою, «тільки ти, Максиме» — додаю подумки. Його присутність відчувається так гостро, що навіть поколює шкіру. Сльози знову підступають до горла, не знаю, на яких стоп-кранах я ще їх втримую. Всередині все немов догори дриґом від безсилля.

— І на вулиці залишатися не варіант, ніччю тут різний контингент бродить.

Максим задумливо чухає потилицю.

Через перенасичений подіями вечора моє тіло кидає в дивну лихоманку. Тремчу так, наче на вулиці градусів не тридцять тепла, а мінус десять.

— Гаразд, вставай, поїдемо до мене. А на ранок повернемося до цього бараку.

Від такої щедрої пропозиції в мене очі аж на лоба лізуть. Відчуваю, як нутрощі всі стискаються від протесту.

—  Нізащо, —  відмовляю без роздумів. — Я взагалі тебе не знаю. Раптом ти злочинець який чи у тебе дивні схильності та звички є? — Про те, щоб поїхати з Максимом кудись, не може бути й мови. Це абсолютно неправильно. — Ні, ні, ні, кредит моєї довіри до людей на найближчі місяці вичерпаний вщент, — відповідаю твердіше, ніж планувала.

Максим дивиться уважно, а потім простягає руку:

— Я — Максим, підприємець, двадцять вісім років, шкідливих звичок не маю, а ось вища освіта та власне житло — в наявності. — Кожне слово він вимовляє не відводячи очей, з серйозним виразом обличчя. — Радий познайомитись.

Зиркаю на його руку, потім знову на обличчя. Він що жартує з мене? У цій ситуації? На мить навіть не знаю, як реагувати.

—  Ти зараз серйозно? — питаю, примружившись.

— Абсолютно, — відповідає з тим самим серйозним виразом, але в його очах з'являється пустотливий проблиск. —  Тепер ми знайомі. Можеш трохи мені довіряти.

—  Але ти нічого про мене не знаєш. Раптом я грабіжниця?

— То розкажи мені хто ти, Поліно, — щиро пропонує Максим.

Щоки спалахують від збентеження. Що мені йому сказати? Що я осиротіла в тринадцять років? Що живу з бабусею? Що зі шкіри пнуся, щоб хоч якось пробитися в люди, бо ані зв’язків, ні статків не маю ? Хіба йому це справді буде цікаво?

— Ем… На тебе взагалі-то друзі давно зачекалися, — намагаюся акуратно з'їхати з теми.

Мені легше його відштовхнути, ніж дозволити собі повірити, що йому справді не байдуже.

— Дорослі давно, якось дадуть собі раду, — Максим вимовляє це з таким спокоєм, ніби йдеться про щось незначне.

— Але з ними нема таких проблем, як зі мною, — продовжую я наполягати, уникаючи його погляду.

— Мені подобаються складні завдання, — загадково додає Максим, зупиняючи погляд на моїх губах. Інстинктивно облизую їх, бо відчуваю раптову сухість. Збентеження досягає кінчиків вух.

— Не впевнена, що мої проблеми та колотнечі настільки привабливі, — бурмочу я, намагаючись відволіктися від дивної напруги.

Рот Максима розтягується в дружній посмішці, і ця посмішка наповнює тишу між нами чимось незрозумілим, але водночас теплим.

— Труднощі роблять нас сильнішими.

Заїжджена фраза чіпляє мене за живе.

— Я не почуваюся сильною, — тихо відповідаю. — Після кожної помилки я надовго впадаю в паніку. Боюся навіть власної тіні. І соромно завжди за себе.

— Помилки — лише джерело досвіду, їх абсолютно не треба соромитися. Весь прогрес людства, наукові відкриття та технологічні здобутки — все будується на виправленні попередніх помилок, переосмисленні неправильних висновків.

Я моргаю, не знаючи, що відповісти. У голові роїться думка: чому він намагається підтримати мене? Чому йому не байдуже? Ми ледве знайомі, і ось уже він сидить поруч, ніби намагається бути ближчим, ніж будь-хто до цього.

— Навряд чи моє потрапляння на шахрая і те, що я з власної дурості віддала йому всі гроші, спонукає когось бодай на якесь відкриття.

Прикушую язик, коли розумію, що бовкнула зайвого. Максим, на щастя, ніяк не коментує мій черговий промах. М'яко кладе руку на плече, і його дотик несподівано заспокоює. У ньому немає ні тиску, ні вимоги, просто підтримка, на яку я ніяк не очікувала.