Розділ 3: Поліна

Ноги грузнуть у м'якому піску, і він миттєво прилипає до ступнів та застряє між пальцями. Здригаюся від легкого вітерця, що дме з моря, але не поспішаю витирати плечі рушником. Відкидаю мокре волосся назад, підставляючи шию і плечі заходу сонця.

Закриваю очі та дихаю на повні груди. Тутешнє повітря інакше, трохи солонувате, з домішкою зелених водоростей, бичків і вареної кукурудзи.

Легка втома від виступу все ще вирує в тілі. Рушник, розкладений на піску, манить до себе. Не думаючи ні про що, просто падаю на нього, розставивши руки. Так хочеться обійняти  світ.

Я все правильно зробила, погодившись на цю подорож. Я готова скільки завгодно сидіти в душному залі, слухаючи десятки однотипних доповідей, якщо після конференції можна завжди потрапити сюди.

Море — моя криниця натхнення і сил, моя атомна електростанція, здатна наситити мене небувалим запасом енергії всього за одну годину. Тут, на узбережжі, всі турботи про наукову доповідь, про ганебний вихід на сцену, про незнайомця Максима, погляд якого змушує моє серце дивно тріпотіти, розчинялися в безтурботності хвиль.

Підіймаюсь на ліктях і дивлюся на обрій, де сонце вже опускається у воду, фарбуючи небо яскравими відтінками помаранчевого та рожевого. Вже час повертатися до готелю, поки сонце зовсім не зникло.

Як шкода, що не можна залишитися тут ще хоча б на пів години, щоб просто насолодитися моментом, не переймаючись за швидкоплинність часу.

— Гей, красуне, — доноситься чоловічий голос. Я здригаюсь і повертаю голову в бік компанії хлопців, що влаштувалися неподалік. Один із них, з нахабною усмішкою, явно звертається до мене: — Не хочеш до нас приєднатися?

Ейфорія від перебування на морі вмить притуплюється. Не подобається мені така увага. Напружено стискаю край рушника, прокручуючи в голові варіанти відповіді. Мовчання здається найбезпечнішим рішенням. Негативно хитаю головою, уникаючи зорового контакту. Серце стукає швидше, жар огортає обличчя. Хто знає, як вони відреагують на відмову.

Затискаю під пахвою свій сарафан, обтрушую рушник від піску і закидаю його на плече. Намагаюся поводитися якомога спокійніше, щоб не привертати ще більше уваги. Крокую до роздягальні, точніше до того, що від неї залишилося — облуплені стінки, прогнили двері та іржа на металевих частинах.

Відчуваю на собі погляди хлопців. Їхній гучний сміх все ще чути навіть через шум прибою. Напруга в тілі наростає, і я мрію якнайшвидше сховатися в цьому напівзруйнованому укритті. Сонце, яке ще хвилину тому здавалося ласкавим, починає палити шкіру, і навіть прохолодний вітер із моря не приносить полегшення.

***

Довірившись навігатору, який знову підтуплює, я знову не туди звертаю з головної вулиці. Цього разу у маленький парк. Тут співають кольорові фонтани, і в повітрі завмер легкий аромат нічних квітів. Файне місце.

Уповільнюю крок, кинувши погляд на годинник. Літній консьєрж попереджав, що я маю повернутися до готелю не пізніше дев'ятої, значить у мене є ще трохи часу, щоб посидіти тут на лавці.

Дістаю з сумки маленький паперовий пакетик із булочкою, яку купила дорогою. Відкушую трохи та починаю повільно жувати, солодкуватий смак пишного тіста просто тане в роті. Легкий шум фонтану, тихі розмови з кафе поблизу огортають дивним спокоєм.

Раптом відчуваю легкий, але гострий дотик до плеча. Обертаюся і, на свій подив, бачу білу голубку з пишним, як у павича, хвостом. Птаха граційно всілася на спинку дерев'яної лави, зовсім мене не лякаючись. Дивиться так, ніби хоче поговорити.

— Привіт, — говорю я з посмішкою.

Голубка трохи нахиляє голову, немов вітається у відповідь.

— Звідки ти така? — простягнувши руку, обережно торкаюсь її крила. — Заблукала? — голубка переповзає до мене на плече, дзьобом тягнеться до булки. — О, теж хочеш солодкого?

Відламую невеликий шматочок тіста та простягаю його птахові.

— Який гарний кадр, — раптом лунає за спиною.

— Вибачте? — розгублено скидаю брови.

— З голубкою, — смаглявий хлопець у червоних в’єтнамках киває на птаха. Судячи з його добродушної посмішки, він уже якийсь час спостерігав за нами. — Дай я сфотографую тебе. На згадку. Такий момент упускати не можна. Хутчіше дай телефон, поки вона не полетіла. Одна дивлюся, сидиш, нема кому тебе сфотографувати. Так і повернешся додому, а показати рідним нема чого….

Хлопець усміхається так відкрито і щиро, що я навіть не помічаю, як за інерцією простягаю йому телефон. У голові, звичайно, з'являється думка: «А що власне може піти не так? Адже він лише зробить кілька фото. І бабусі буде радість, що я не тільки їй ноги у піску надсилаю».

Не встигаю озирнутися, як хлопець уже знімає мене з усіх ракурсів, буквально бігаючи довкола як професійний фотограф.

— Підіймай трохи руку, давай-давай, ось так! Чудово! Тепер трохи убік, ага, подивися на голубку! — Його захоплені вигуки змушують мене розсміятися.

Почуваюся безглуздо, але водночас легко і невимушено. Думки про напружену конференцію, про дивну компанію хлопців на пляжі, про Максима, якого чомусь так захотілося ще хоч раз побачити, відступають кудись убік.

— Відмінно, чудово! — Не замовкає хлопець, явно насолоджуючись процесом.