Розділ 2: Поліна

Після проходження реєстрації мені вручають програму конференції та швидко заводять до зали, де вже повно студентів та викладачів. Усі дуже зосереджені, слухають перші доповіді.

Сідаю на вільне місце наприкінці зали та одразу шукаю себе у програмі список учасників. Смикаю куточок виданого бейджу, бігаючи очима по незнайомих прізвищах.

Ну от і припливли.

Мене дадуть слово чи не найостанніший. Цілий день доведеться сидіти тут і чекати своєї черги. Дістаю телефон та відкриваю віконечко листування з найкращою подругою Машею, жаліюся їй на несправедливість долі.

Машка: «Навіщо ти взагалі погодилася поїхати туди, Поль? Ще й серед літа. Могла б збрехати куратору, що відпочиваєш у якомусь санаторії».

Фиркаю від сміху, представляючи незадоволене обличчя Маші. Вона б точно ні за які пряники не погодилася пожертвувати дорогоцінними днями канікул заради якоїсь наукової конференції. І я її частково розумію.

Навіщо їхати в дешевий готель і слухати цілими днями чиїсь доповіді з фінтеху, якщо можна будь-якої миті зірватися на Майорку, Ібіцу чи, на худий кінець, Чорногорію?

Якби в мене були заможні батьки, я б теж туди щоліта літала. Але нам з бабусею на її пенсію та мою стипендію так широко не розгулятися, тому коли куратор запропонував з'їздити від універу на конференцію до Одеси, я жодної хвилини не вагалася.

Я: «Машунь, куратор знайомий із моєю бабусею, забула? Він би одразу все їй доповів. Уяви, як би вона відреагувала».

Подруга відповідає миттєво:

Машка: «От халепа...Я геть забула про це. Обклали тебе по всіх фронтах, Поль. Неначе у тюрмі якийсь. Там хоч кондиціонери є?

Усміхаюся, озираючись на стіни. Так, кондиціонери тут є, але працюють вони якось мляво, в залі дуже душно. Потираю змоклу шию.

Я: «Ну зате я розвиваюся! 😅»

Поки ми з Машкою перекидаємось смішними мемами, на сцену один за одним продовжують виходити доповідачі. Ще раз подивившись на своє ім'я внизу програми, знову відчуваю легкий укол образи в грудях.

Ну, чому мене поставили саме туди?

З одного боку, це добре — можна ще раз перечитати доповідь і повторити основні моменти, раптом я щось забула, поки торохтіла в дорозі. Але з іншого — просиджувати весь день тут — не найвеселіше заняття. Я б краще на пляж сходила, пахлави медової пожувала.

Тяжко зітхаю, слухаючи монотонну промову чергового доповідача.

Телефон знову вібрує.

Машка: «Тримайся, Полінко! Якщо що, уявляй усіх цих людей у ​​купальниках».

Прикриваю рота рукою, притишуючи свій сміх. Кидаю оком направо та наліво, щоб переконатися, що не привертаю зайвої уваги. У Маші, звісно, завжди знайдеться влучна порада, як зняти стрес. Але не думаю, що зараз вона спрацює.

Я: «Дякую, подруго, за пораду. Але якщо я представлю тутешній народ у купальниках, тільки гірше стане!

Чим більше минає часу, тим нудніше стає у залі. Мене зрадницьки хилить до сну. Граю в улюблену змійку, щоб хоч якось згаяти час, що розтягнувся до нескінченності.

— Поліна Войцех, — нарешті лунає в мікрофон, і моє серце відразу прискорює темп.

Підіймаюсь з місця і гордою ходою йду у бік сцени. Усміхаюся всім, кого бачу. Вже поряд зі сценою чіпляюся мізинцем об ніжку крайнього стільця. Чорт, як же боляче.

Щоки миттєво червоніють. Тільки цього мені не вистачало. Зніяковіло озираюся до зали. «Та ви жартуєте?» — питаю подумки в небесної канцелярії, коли бачу прямо перед собою Максима. Того самого, що перед початком конференції врятував мене від розбитих колін.

Тепер він точно вважатиме, що я незграбна.

Обережно підіймаюся на сцену, намагаючись більше не спотикатися. Бачу, як Максим широко посміхається. Його красиві очі виблискують легким глузуванням, і це тільки додає олії у вогонь мого сорому.

Швидко відводжу погляд та підходжу до трибуни. Роблю глибокий вдих. Час виступати.

Переді мною екран із моїми слайдами, серце стукає так голосно, що я боюся, якби  мікрофон це не підхопив. Нервово пригладжую волосся, щоб зайняти руки, але від цього не легшає.

— Тема моєї доповіді — «Вплив блокчейн-технологій на розвиток банківського сектора».

Щоразу, коли мій погляд ковзає по залу, я зовсім випадково знаходжу серед слухачів Максима. Він сидить у першому ряду, правіше від сцени, і дивиться... уважно, зосереджено. Прямо на мене.

І це найгірше. Краще б він нудьгував чи відволікався на телефон. Але ні — він слухає кожне моє слово. І, здається, навіть іноді киває погоджуючись зі мною.

Усередині мене все вирує.

— Завдяки технології розподіленого реєстру дані неможливо підробити або видалити, — пояснюю я, переключаючи наступний слайд. — Це особливо важливо для банківських операцій та міжнародних переказів.

Мій голос начебто спокійний, але думки наполегливо повертаються до одного питання. Чому він тут? І збиваюся на мить, втрачаючи думку.

Прокляття.