...

Я вийшла на зупинці та ще з десяток людей,вони  розійшлися по різним сторонам як мурахи ,але цей молодий чоловік йшов в тому ж напрямку куди і я . Він йшов неподалік хоча мав би давно наздогнати , але мені здалося що він наче знає хто я із-за цього не поспішає наздогнати чи перегнати. "Невже ця зараза і тут постаралась? ."
Де-не-де бачу людей які поступово сходяться за знайомою мною адресою. Чути плач в хаті , на подвір'я виходить з хати Артур і нервово потирає потилицю (мабуть дружина або теща нерви роблять) ,коли його голова піднімається  він завмирає З широко розплющеними очима.
- Марго ти все ж таки приїхала?
Я не встигла відповісти бо на подвір'я виходить Віра і Артура в цю ж мить" як вітром здуло" .
Віру не впізнати ,стоїть бліда ,худа
,під очима темні круги. 
-Мені шкода, що так сталося!! -промовляю я ,а Віра відходячи від дверей каже
-заходь дідусь там. 
Я кивнула ,але не змогла туди зайти, бо нещодавно сама поховала маму і тата тому я вирішую залишитись на вулиці. Похоронна процесія пройшла доволі спокійно, але на кладовищі мені стає недобре. 
Я пригадала батьків , рана ще досі свіжа ,і у мене відбувається запаморочення голови. Не відчуваю землю під ногами  ,в вухах все шумить ,а очі бачать тільки темряву і якісь мошки. Але надійні руки підхоплюють мене і стримують. 
Трошечки відійшовши від цього стану, а ще запах нашатирний спирту приводить мене до тями . Я розплющую очі і бачу що це той самий хлопець який заходив зі мною в автобус.Процесія закінчилась і нас всіх запросили за стіл бо багато хто приїхав і голодні з дороги. В каіе біля мене сів той самий хлопець. 

Людмила і Віра  мене сверлили поглядом  весь час ,а Артур даже на очі не попадався. Сховали чи що ?
Зараз від нього залишилося дуже мало того ким він був колись. Що кохання робить з людьми?  А можливо він і не зовсім щасливий і дітей у них досі немає,не хоче?, чи вона боїться погладшати , чи у них не виходить ? Ці питання залишаються без відповіді і ніхто мені на них не відповість.
За столом мені в тарілку накладає їжу все тей же хлопець . Мені приємно від такої уваги , вже забула як це, коли за тобою доглядають. 
- дякую ,досі,... я стільки не з'їм! Да й в принципі я не голодна, немає апетиту. І мені немає чим дихати тут забагато людей. !- Відповідаю йому ледь тихо що він намагається занадто близько до мене . Я і розумію що мені знову від задухи робиться не добре . Мабуть було

-тоді можемо вийти на свіже повітря.?
Я ще не вспіла нічого вирішити як бачу що він піднімається зі столу і чекає коли зроблю я те саме. І в одну мить Всі як по хлопку піднімають голови вверх і дивляться на нас . 
"Ну все... думаю я ....тепер точно їм є про що поговорити " Я піднімаюсь зі столу і прямую за цим хлопцем. 
На вулиці прекрасна погода, вже не так спекотно ,ранковий дощ освіжив все навколо. 
-Мене звати Маргарита ,а тебе ? Вирішую все-таки дізнатися хто він такий. 
- я Дмитро . А ти дивлюсь мене вже забула? 
Невже це той самий Дімка з яким ми ще років 10 назад бігали по посадці за яблуками ? Від того Дімки нічого не залишилось окрім очей  . То був худий невисокий чорнявий хлопець з пушком на  обличчі, який постійно реготав. Ще й до цього двоюрідний брат Віри. 
-дімка ? ! тебе не впізнати ! - на душі стає так тепло і приємно  . -як твої справи? ким працюєш ?де живеш ? Як на особистому фронті ? - засипала я його питаннями .Він широко усміхається і я бачу його великі білі зуби .
- нічого ,нормально ,проживаю в селищі, працюю на заводі, живу на зйомі ,з особистим життям тихо. - закінчив він,а я думаю "ага, тихо а як же , такий широкоплечтй красень хіба може бути сам ?
-Слухай, ти не проти мене провести  до хати , я там сумку свою забула. Я в принципі не на довго, скоро автобус хочу на нього потрапити . 
- пішли . Відповів він. 
Ми пішли не швидко мені було цікаво багато що у нього дізнатися.