Розділ 13

Після того як усі докази було знайдено, а ідею для нового тендера розроблено, Максим вирішив поговорити з Даною.

Увечері він довго сидів у машині навпроти її будинку.

Кілька разів брав телефон, відкривав її контакт, але так і не наважувався зателефонувати. Після їхньої розмови в кабінеті її батька минуло кілька днів, проте на душі легше не ставало.

Нарешті Максим вийшов із машини й попрямував до під’їзду.

Він подзвонив у двері.

За кілька секунд Дана відчинила.

Побачивши Максима, вона завмерла.

— Що ти тут робиш? — запитала вона.

— Нам потрібно поговорити, — упевнено промовив Максим.

— Не думаю, що нам є про що говорити.

Вона вже хотіла зачинити двері, але Максим тихо промовив:

— Будь ласка, Дано. Дай мені хоча б шанс усе тобі пояснити.

Вона довго дивилася на нього, після чого все-таки відійшла вбік.

— П’ять хвилин.

Максим увійшов.

Дана залишилася стояти біля дверей.

Між ними було лише кілька метрів, але здавалося, ніби тепер їх розділяла ціла прірва.

— Я хочу все тобі пояснити, — почав Максим.

— Ти вже все пояснював, — зауважила дівчина, дивлячись на нього.

— Не все.

Дана гірко всміхнулася.

— У цьому й проблема, Максиме. Я більше не розумію, де ти брешеш, а де говориш правду.

Він важко зітхнув.

— Я не хотів приховувати від тебе правду.

— Але приховував, — Дана опустила очі.

— Так.

Максим не став сперечатися.

— Я визнаю, що вчинив неправильно, — погодився він.

Дана схрестила руки на грудях.

— А Ольга?

Він подивився на неї.

— Що з нею?

— Як мені зрозуміти, що ти говориш правду? — запитала Дана.

Максим замовк.

Він уперше зрозумів, що справа вже не в окремих фактах.

Дана перестала довіряти йому цілком.

— Я не можу змусити тебе вірити мені, — тихо сказав він. — Можу лише говорити правду.

— Але я вже не знаю, де вона.

Дана відвернулася до вікна.

— Спочатку Ольга. Потім документи. Тепер ще цей тендер, Влад… Усе якимось чином пов’язане. І щоразу я дізнаюся щось нове.

— Я намагаюся в усьому розібратися, — пояснив Максим.

— А я втомилася розбиратися.

Максим зробив крок до неї.

— Дано…

Вона відразу відступила.

— Не треба.

Він зупинився.

— Чому ти віддаляєшся від мене?

Дана подивилася йому в очі.

— Тому що мені страшно знову тобі повірити.

Ці слова змусили Максима замовкнути.

— Ще вчора я думала, що знаю тебе, — продовжила вона. — А сьогодні розумію, що майже нічого про тебе не знаю.

— Це не так.

— Тоді чому мені постійно доводиться дізнаватися правду випадково? — зітхнула Дана.

Максим не знайшов відповіді.

Кілька секунд вони просто мовчали.

— Я справді хотів тебе захистити, — нарешті промовив він. — Але зрозумів, що іноді, намагаючись захистити людину, можна зробити їй ще болючіше.

Дана опустила погляд.

— Я не хочу зараз вирішувати, хто з вас говорить правду — ти чи Влад.

— Добре, — погодився Максим.

— Мені потрібен час.

Максим кивнув.

— Я дам тобі його.

Він попрямував до дверей, але Дана несподівано покликала:

— Максиме.

Він зупинився.

— Я не кажу, що між нами все закінчено.

Він повільно повернувся.

Дана мала розгублений вигляд.

— Я просто… поки що не можу довіряти тобі так, як раніше.

Максим кілька секунд дивився на неї.

— Тоді я не проситиму тебе довіряти мені.

— Що ти задумав?

— Я доведу тобі, що гідний твоєї довіри.

— Як?

Він ледь усміхнувся, але в його очах уже не було колишньої впевненості.

— Вчинками. Не словами.

Дана нічого не відповіла.

Максим вийшов із квартири.

Двері зачинилися.

Дана залишилася сама, притулившись до них спиною.

Вона хотіла злитися на нього.

Хотіла переконати себе, що більше не вірить жодному його слову.

Але чомусь найбільше її мучило інше.

Вона досі любила ті миті, коли він дивився на неї так, ніби в усьому світі не існувало нікого, крім неї.

І саме тому знову довіритися йому було так страшно.

                                Кілька днів потому

Після тієї розмови Максим уперше зрозумів, що звичайного «пробач» недостатньо.

Дана не просила в нього подарунків, красивих слів чи обіцянок. Вона хотіла лише одного — щоб він перестав вирішувати за неї, яку правду їй можна знати.

Тому наступного дня Максим почав із найпростішого.

Він написав їй повідомлення.

Максим: «Доброго ранку. Я не приїжджатиму без попередження й не змушуватиму тебе розмовляти зі мною. Але якщо ти захочеш дізнатися все про документи, я розповім тобі все, що знаю. Без жодних прихованих деталей».

Дана прочитала повідомлення майже відразу, але відповідати не стала.

За кілька хвилин надійшло друге.

Максим: «І ще. Я не чекаю, що ти довірятимеш мені зараз. Просто хочу з часом заслужити твою довіру».

Цього разу вона також нічого не відповіла.

І Максим більше не писав.

Наступними днями він справді змінився.

Більше не з’являвся біля її будинку зненацька.

Не телефонував по десять разів, якщо вона не відповідала.

Не вимагав пояснень, де вона й з ким.

Якщо Дана казала, що зайнята, він просто відповідав:

«Добре. Коли захочеш — напиши».

Але найважливішим було інше.

Він вирішив розповісти їй усе, що знав про документи.

Не особисто, не намагаючись скористатися моментом, коли вона буде змушена його вислухати.

Він попросив свого юриста підготувати копії всіх матеріалів, пов’язаних із компаніями, оформленими на ім’я Дани.

Наступного дня він передав їх їй через кур’єра.

Усередині лежала невелика записка.

«Тут усе, що вдалося знайти. Переглянь документи тоді, коли сама захочеш. Якщо виникнуть запитання — я відповім на кожне з них».