Дівчина-Метеор

«– Я обов’язково стану зіркою. – усміхнувшись, промовила красуня білявка на відео – І ми обоє ще не раз посміємося, переглядаючи цей запис»

«Вже не посміємося, Ганно» – подумав юнак, ховаючи мобільний і швидко витираючи сльози. Раптом його руки торкнулася чиясь тепла долоня:

– Не хвилюйтеся, пан Романенко обов’язково вам допоможе. – заявила приваблива шатенка трішки за тридцять у легкій блакитній сукні – Він дуже гарний детектив.

– Справді? – запитав юнак. Жінка підбадьорливо всміхнулася:

– Аякже. – запевнила вона – Він довів зраду мого третього чоловіка. Завдяки цьому після розлючення покидьку лишилися тільки роги.

– А ще він знайшов мого загубленого домашнього улюбленця. – додав довгов’язий чоловік у рогових окулярах з сивою борідкою-еспаньйолкою – Дійсно, неймовірна людина.

– А у вас собака чи кіт? – поцікавилася розлучена. Чоловік зневажливо хмикнув:

– Яке міщанство! – пробурчав він – У вас що, взагалі фантазія не працює? Мій кращий друг ігуана.

– Заходьте. – почулося з кабінету і спантеличений юнак переступив поріг, ледь не знепритомнівши від хвилювання. Приватний детектив підвівся і міцно потиснув відвідувачу руку, одночасно всаджуючи його у крісло для клієнтів:

– Сідайте, в ногах правди нема. – заявив він, влаштовуючись через стіл навпроти. Леонід Романенко був спортивної статури блакитнооким брюнетом під сорок у синьому діловому костюмі без краватки. Кожен його рух так і дихав впевненістю та аристократизмом, але водночас здавався таким невимушеним і навіть злегка грайливим. З ледь помітною посмішкою на вустах, детектив вивчав свого клієнта. Вчорашній школяр, тонкошиїй і ще по-підлітковому незугарний. Сірий костюм на ньому, здається, зостався ще з випускного. Хлопцеві років двадцять, не більше. Судячи з рук, до фізичної праці не звиклий і навряд чи служив. Десь другий-третій курс університету, можливо відрахований. Вголос же він спитав лише:

– Що питимете? Чай, кава, мінералка – у нас багатий вибір.

– Каву. Чорну, без цукру. – запинаючись, попросив юнак, густо почервонівши.

– Тарасе, принеси нам дві чашечки. – звелів Леонід. – Я завжди п’ю те саме, що й клієнти. – пояснив він – Це допомагає краще налагодити зв’язок.

Огрядний здоровань з вислими козацькими вусами приніс тацю з чашками і, незграбно поставивши її на стіл, вийшов з кабінету. Юнак провів його наляканим поглядом:

– Не хвилюйтеся, він добрий. – усміхнувся детектив – Пригощайтеся. То як вас звуть і що саме вам від нас потрібно?

– Я Дмитро…, так, Дмитро. – запинаючись, пробурмотів юнак – Прізвище обов’язково називати? Про що це я? Це неважливо. Важливо те, що я агент і хочу найняти вас розслідувати смерть моєї підопічної.

– Агент? – недовірливо перепитав Леонід – Сподіваюся, не таємний? Ви страховий агент?

– Не зовсім. – похитав головою Дмитро – Я імпресаріо Ганни Зольченко. Точніше, був ним до її загибелі. Даруйте.

Він закрив обличчя руками і його плечі затряслися від ридань. Детектив простягнув йому серветку і терпляче дочекався, поки хлопець заспокоїться.

– Тож, у вас великі зв’язки в шоу-бізнесі? – запитав він. Дмитро знову похитав головою.

– Ні. В мене їх зовсім немає. Але…я допомагав Ганні пробиватися. Їй була потрібна підтримка, потрібен був хтось, як я, щоб допомогти стати зіркою і вберегти на шляху до слави. От тільки я не впорався.

– Слухайте, розкажіть все по порядку. – відхлебнувши кави і скривившись, запропонував Леонід – І почніть з вашого знайомства з жертвою.

– Ми навчалися у паралельних класах. – повідав Дмитро – Але я не помічав її аж до восьмого. Тоді ми організовували новорічне свято для молодших класів і вона грала Снігуроньку. Ох, як же вона грала! В мене зберіглося відео, давайте я вам покажу…

– Це зайве. – зупинив його детектив, роблячи помітки у ноутбуку – Продовжуйте.

– Для мене це було наче одкровення. – розповідав «агент» – Я нарешті усвідомив, в чому моє призначення. Я мусив допомогти Ганні стати зіркою. Зустрівшись після школи, я заявив, що готовий присвятити їй своє життя.

– Певен, це її вразило. – хмикнув Леонід. Дмитро кивнув, не помітивши сарказму:

– Так, але вона знала про свій талант і з дитинства мріяла про славу. Тож, ми об’єдналися. Ганну виростила мати-одиначка, яка підробляла прибиральницею в нашій школі, тож матеріальна підтримка їй не завадила. На жаль, мої батьки обмежили мене в коштах, щойно дізналися, що я витрачаю їх на курси акторської майстерності для Ганни. В театральний їй вступити не вдалося…впевнений, бо там все куплено, тому ми зняли крихітну квартирку на двох. Чули про смарт-житло? От те саме, тільки без зручностей. Працювали як і де могли, а у вільний час я водив Ганну по кастингах. Спочатку нам не щастило, але невдовзі вона кілька разів потрапила у масовку в новинах і навіть у рекламному ролику знялася. Дієтичний йогурт, зараз я вам покажу, це шедевр!