Епілог

Через пару місяців... 

Яна 

 То було останнє змагання у фіналі Чемпіонату країни. У поєдинку за перемогу зійшлися десять найкращих команд зі спортивних танців.

 Останні хвилини змагання були особливо напруженими, судді тримали інтригу і довго не зачитували переможців, і коли результати були нарешті оголошені, зал зірвався оплесками. На жаль, а може й на щастя, наша команда посіла третє місце з невеликим відривом у балах.

 Танець у наших суперників був продуманішим, і, звичайно ж, їхня техніка була кращою за нашу. Хоча, все ж таки ми змогли посісти одне з призових місць.

 Ми щиро вітали переможців та тиснули один одному руки. Це було достойне змагання.

 Піт стікав з мене і все, чого хотілося, це швидше прийняти душ і переодягнутися. Я не була засмучена, адже навіть не мріяла потрапити до фіналу. Це мій останній рік у танцях, і я була готова попрощатися з улюбленим хоббі. Незабаром захист диплома, а там… і практика у Лондоні не за горами. Батьки дуже раділи і з гордістю чекали на цей момент.

 Мер із сином впіймали мене в коридорі, куди взагалі-то стороннім вхід заборонено. Команди розходилися по своїм роздягальням, зацікавлено поглядаючи на нас.                                                                                              

 — Гм… несподівано, — пробурмотіла зніяковіло, витираючи шию рушником. — Я не в кращому вигляді, Вікторе Михайловичу.                                           

 — Я тебе такою багато разів бачив, — відмахнувся той, простягаючи мені гарний букет квітів.

 — Дякую, — подякувала й усміхнулася, задоволеному чимось Максу.  — Ти світишся, наче відполірована плитка в туалеті. Сталося щось хороше? Ми вроді як не виграли…                                                                

 — Сталося, — хитнувшись на п'ятах, задоволено усміхнувся він. – Я нарешті можу це сказати.

 – Сказати що?  — насторожилася і глянула на мера, той лише хмикнув, розводячи руками. Мовляв, нічого не знаю. Але все він знає.                                

 — Я відкриваю юридичну філію у Лондоні. Нам не доведеться розлучатися.                                

 Я не одразу повірила у почуте. Якщо чесно, мене дуже турбувало це питання останнім часом, але ми особливо не говорили на цю тему. Макс лише відмахувався і говорив, що нема про що переживати, придумаємо що-небудь, але стосунки на відстані реально лякали. Я вже звикла, що ми живемо разом, що прокидаємось і засинаємо разом…

 Я зрозуміла, що зовсім не готова розлучатися з цим гадом і, почувши зараз цю новину, зазнала неймовірного полегшення.                                

 – Правда? Це… несподівано… класно, загалом, — пробурмотіла, не знаючи, куди відвести погляд. Так ніяково себе почувала.                                

 – І все? – хмикнув хлопець.                                

 — Я не можу скакати від радості на людях, — багатозначно сказала.                                

 – Ось бачиш? — обурився Макс, повертаючись до батька. – Я ж казав, що тобі не варто йти зі мною.

 – Я хотів особисто привітати, – відмахнувся мер.

 Макс тяжко видихнув і поліз у внутрішню кишеню піджака. Вони, звичайно ж, додумалися прийти в таку погоду в офіційних костюмах.                                

 — Гаразд, — сказав він. – Будеш свідком на нашому весіллі.                                                                

 – Що? — здивовано моргнула очима, спостерігаючи, як Макс опускається на коліна і відкриває червону оксамитову коробочку.                                                      

 — Кохана, виходи за мене, — сказав він, простягаючи мені каблучку.                                                                

 Облизала пересохлі губи і нервово усміхнулася.

 Макс серйозно сказав:                                

 — Бондар, будь Шведою вже. Набридла… Я чекав надто довго і добре себе зарекомендував. Чи ти так не думаєш?                                                                

 — Думаю… — сказала тихо.                                

 — Ну, слава богу… — полегшено видихнув мер. — А там, може, й до онуків доживу.                                

 Обмінялися поглядами з Максом, і одночасно засміялися.                                                                

 — То це означає «так»? — спитав він нетерпляче. – Ніколи не розумів твої неоднозначні відповіді. Говори нормально, жінка…                                                                

 – Так... – сказала тихо, а потім не витерпіла, почала усміхатися від щастя і вигукувати: – Так,так і ще раз так, — коротко поцілувала, забираючи з його рук обручку. — Бісиш…                                                               

 Розсміялися, не змовляючись. Шведа встав, спритно обійняв мене і, закриваючи батька, швидко поцілував.

 — Люблю тебе… — ледь чутно прошепотів у самі губи.

 — І я тебе… — відповіла тим самим, відчуваючи нереальну радість.                                                                

 Не знаю, але якось одразу спокійніше стало. Ми належимо один одному, нам добре разом, ми любимо одне одного, що може бути важливішим?

 Ми будемо разом, незважаючи ні на що...