Розділ 20

Яна                                                                                               

 — Чіпляйся, хвороблива,— усміхається, Шведа, підставляючи шию, але я почула в його голосі неабияку тривогу.                                                                    

 Вхопилася за нього ослаблими руками і дозволила винести себе з машини, наче справжню принцесу. Хотіла сказати, що піду сама, але чітко усвідомила, що на ватних ногах навіть стояти самостійно не зможу.    

 Мажор поставив тачку на сигналізацію і впевненим кроком поніс мене до під'їзду, забувши мій рюкзак на задньому сидінні.                                                                     

 Набрав номер квартири на домофоні, утримуючи мене однією рукою, і тихо промовив:                                            

 — Вибач…                                                                                   

 — За що? — Прохрипіла слабо. Мажор відповів мені сумною усмішкою.                                                                    

 Ми обидва розуміли, чим ця застуда може обернутися для мене. Завтра заняття з танців і дізнайся хореограф про мою хворобу, одразу усуне без зайвих розмов. Не потраплю на змагання – прощай чемпіонат.                   

 Під загрозою зриву моя давня і сподівалася майже здійсненна мрія. Шведа це знав. Я бачила це по його стурбованому і винуватому погляду і вперше, чорт забирай, серйозно задумалася над тим, наскільки добре він мене знає.                                                             

 У ліфті поставив мене на ноги і притулив до стіни, притримуючи.                                                                         

 — Ти тільки давай, копита не відкинь. Добре? — Здається, серйозно промовив він.                                      

 — Ти дурень? — обізвалась мляво, перевівши на нього погляд. — Получила переохолодження, от і результат. Завтра буду бадьоренькою.                                                   

 — Ага… — невесело озвався він, погладивши мене по волоссю. І коли двері ліфта розсунулися, знову підхопив мене на руки.                                                           

 Денис вже чекав нас в коридорі квартири, незадоволено схрестивши руки на грудях.                       

 — Чому ти… — почав він і запнувся. — Що відбувається?                                                                           

 — Не зараз, — роздратовано відмахнувся Шведа, заносячи мене до квартири. — Допоможи їй роздягнутися і принеси холодні вологі ганчірки. Я зателефоную до сімейного лікаря, — дбайливо передав мене в руки хлопця і відійшов, дістаючи з кишені телефон.                                                                                      

 Денис відніс мене до кімнати і, поклавши на ліжко, почав роздягати.                                                                      

 — Яна, може, швидку?                                                           

 Проковтнула, відчуваючи сухість у роті, і хитнула головою.                                                                                     

 — Ні, якщо інформація про виклик дійде до куратора, він доповість хореографу. Думаю, особистий лікар мера впорається не гірше. Краще дай води.                    

 Денис кивнув і вийшов, а я, зробивши зусилля, стягнула з себе футболку, відразу відчувши озноб і полізла під ковдру.                                                                  

 — Куди ти зібралася? — докірливо сказав Шведа, який раптом опинився поруч. — Не можна грітися. Температура надто висока. Ігор Петрович сказав максимально охолодити тебе та не давати грітися до його приїзду.                                                                             

 — Але мені холодно, — застогнала у відповідь, намагаючись відповзти від цього тирана. На живіт опустилася холодна долоня, змусивши мене блаженно видихнути. Господи, це найпрекрасніше, що я відчувала останнім часом. — Так, золотко, тримай мене так…       

 Над вухом пролунав смішок, а слідом пролунав незадоволений голос мого хлопця.                                    

 — Макс, вона ж майже роздягнена, тобі краще піти.    

 — Я що, ліфчика ніколи не бачив? — незворушно озвався мажор, навіть не думаючи прибирати свою прохолодну руку з мого живота.                                          

 Істеричний смішок зірвався мимоволі.                             

 — Та вона марить! — роздратовано процідив Денис і поклав мені на лоб мокру ганчірку.                                     

 — Треба витерти її, — сказав Шведа. — Під пахвами і під колінами, на згині ліктів.                                                  

 — Ми навіть температуру не міряли, — уперто заперечив Денис. — Що ти з нею зробив?                         

 — То давай поміряємо, — згодився мажор, проігнорувавши останнє запитання.                                   

 Під пахву мені сунули крижаний градусник. Мене відверто трясло, шкіра стала схожою на мармур.          

 Я, як і раніше, намагалася притягнути до себе хоча б куточок ковдри.                                                                       

 — Макс, дякую за допомогу, але думаю, ми далі самі впораємося, — натягнуто промовив Денис.                     

 — Не сумніваюся в цьому, — незворушно озвався Шведа, а в голосі чулася сталь. Цей,  якщо вже щось вирішить, то з місця не зрушить. Упертий, зараза… — О, тридцять дев'ять і дев'ять. Ще питання є?                      

 — Звідки така висока температура? — уже тихіше й спокійніше спитав Денис. — Чому ви були недоступні? 

 — Ден, — у голосі мажору було чути роздратування. — Ми були в лісі, в десятках кілометрів від цивілізації, де немає вишок. Звичайно, ми були недоступні, а Яна… впала в річку, а там вода крижана, початок травня все-таки, ось і результат...