розділ 16

Йоріт

— Від цієї стіни слід відійти, а то мало як зреагує, — сказав Айнате роззирнувшись.

— А?

— Це фактично окремий амулет. В інших проходи не з’являються, — пояснив і кудись пішов.

Йоріт поспішила за ним.

Пісок під ногами був втрамбований, а місцями ще й оплавлений. Так що насипали його тут не заради зм’ягчення падінь. Скоріше він щось поглинає, або розподіляє на велику площу, щоб згасити було простіше. Про пісок Йоріт колись щось таке читала.

Полігон був великий і йшли через нього вони досить довго. Майже до протилежної стіни. На відміну від фантазій про битви магів на полігонах, місць для глядачів ту не було. Ні єдиного. Можливо в разі потреби стільці приносять з собою і сидять під десятком щитів. До стін були пристроєні якісь ніші, затінені довгими козирками від сонця. Навіщо, не зрозуміло, здається там нічого не було. А так — тільки сірий камінь стін і жовтий пісок. Справді сірий, на відміну від стіни-амулета з проходами, на інших стінах ніхто нічого не малював.

— Так, — задумливо сказав Айнате. Він ще раз роззирнувся, зняв куртку і кинув її ледь не собі під ноги, відійшов трохи вбік, навіщось закотив рукави до середини передпліччя. — Ось тут непогано, а куртка могла вплинути, вона заговорена на захист. Йоріт, іди сюди. Спробуємо прогнати силу від маківки до п’ят, подивимося що з цього вийде.

Дівчина кивнула і підійшла. Хоча в неї було відчуття, що не варто. Щось таке вона в тоні вловила. Чи в погляді. Чи ще якось. Взагалі захотілося обійняти себе за плечі, похитати головою і позадкувати, не відриваючи погляду від чоловіка.

Айнате посміхнувся і поклав долоню їй на маківку.

— Прислухайся, — звелів.

Йоріт завмерла і стала прислухатися до власних відчуттів. А вони все ще натякали, що краще тікати. І чомусь яскраво відчувалося, що Айнате хоч і не величезний, як орки, але в порівнянні з нею великий і сильний чоловік. І йому нічого не варто скрутити їй голову, як курчаті. Чомусь Йоріт боялася саме того, що голову скрутить. Хоча, здавалося б, вибір того, що він може зробити, дуже великий.

А іще їй хотілося нервово хихикати і було дуже важко стримуватися. Як тут магію відчуєш?

Але вона відчула, наче вхопила невагому шовкову хустинку за самий краєчок. Або навіть спробувала вхопити, доторкнулася і все одно впустила.

— Іще раз, — сказав Айнате, вільною рукою обхопивши її за талію і притягнувши ближче до себе. — Спробуй зосередитися на животі. На тому місці, де зосередження потоків твоєї сили.

Йоріт хихикнути захотілося ще більше. Як тут зосередишся, якщо чоловік настільки близько? Ось як?! Він це навмисно? Та й незрозумілий страх нікуди не подівся. Їй хотілося сахнутися, відійти від нього. Або навіть відбігти. Обхопити себе руками і замотати головою, ні на що не погоджуючись. І залишилася вона стояти тільки тому, що не змогла придумати чому боїться. Ну, нема в неї для цього причин, якщо подумати.

Тільки тому, що вона на цьому полігоні з Айнате наодинці?

— Зосередься, — прошепотів він в вухо. По шкірі пробігся табун мурашок, волосся на потилиці спробувало стати дибки, а чоловіча долоня знову лягла їй на маківку.

І в цей раз вона змогла зосередитися на відчуттях, здається через те, що боялася невідомо чого і чому. Чужа магія потекла, як вода. Неквапливо так. Холодна вода. Котра з шипінням розступалася, коли діставалася маленького сонечка, незадоволеного і пульсуючого. На якусь мить Йоріт навіть з реальності випала, забула де знаходиться, перестала боятися і з подивом притулилася долонею до живота, трохи вище пупка. Пуд рукою було яскраве тепло, жовте з помаранчевим. А від нього у всі боки тягнулися тонкі нитки, або проміння. І мабуть, якщо постаратися, то ці нитки, чи проміння можна впіймати і щось з ними зробити.

Що з ними роблять маги?

Йоріт задумалася, впустила відчуття і випала в реальність.

— Молодець, — сказав Айнате і схопив за плече якось так, що вона відчула себе лялькою. Розвернув до себе обличчям і подивився в очі. Буревії в його очах були зовсім темні. Вирвуться і розламають все, що на шляху трапиться. — Так набагато краще. Головне почати, а там уже виростеш, — прошепотів, нахилившись, і Йоріт наче щось смикнуло до нього.

І страх повернувся. А ще відчуття холоду, на яке вона не звертала уваги. Ті вітри холодні і хочуть поглинути все, що більш-менш тепле. Наче… наче тільки так може зігрітися їхній носій.

— Якщо дуже постараєшся… — шепіт був ледь чутний, але пробирав до кісток так, що ноги до землі приростали і дихання збивалося. І якщо він нахилиться ще нижче… — Будеш яскрава і …

Смачненька — чи то почула, чи то вгадала Йоріт і відмерла, зуміла відірвати погляд від його очей.

Як вона могла забути, що він не людина, а взагалі невідомо хто?!

— Відпусти, — тихо пискнула дівчина.

Він посміхнувся і смикнув до себе.

І тоді вона вдарила. Силою, зумівши схопити пучок яскраво-жовтих ниток. Його пальці розтиснулися і він буквально відлетів. Чи відскочив? Можливо відскочив, бо встояв на ногах, тільки голову низько опустив.

— Хи, — різко видихнув.

Йоріт смикнулася, щоб втекти.

— Ха, — ще раз видихнув.

І вона знову смикнулася, але так і не втекла. Знову завмерла, полохливо так.

— Вміючи, на відчуттях ниткарок можна грати, як на цимбалах, — сказав і подивився на дівчину.

З його носа текла кров.

А Йоріт зрозуміла, що тепер не боїться, ні крапельки.

— Бовдур! — сердито викрикнула вона і, сама не знаючи що зараз зробить, підбігла до нього і з усіх сил ударила ногою по коліну, а потім відважила ляпаса. І відскочила, злякавшись на цей раз того, що робить. І знову завмерла, відчуваючи себе такою дурепою, що далі нікуди.

Тому, що він не став бити у відповідь, коли вона його магією приклала. А вона ще й ляпаси роздає.

Айнате уважно на неї подивився і посміхнувся. Прижав долоню до носа і пробурмотів: