розділ 14

Хат-сияр

Чоловік був переляканий до огиди. Переляканий, жалюгідний, без сліду тієї самовпевненості, котра відчувалася в кожному його русі ще два дні тому. І на володаря від дивився як на чудовисько, котре обов’язково його з’їсть.

Проте, він не те щоб сильно помилявся.

А тоді саме цей чоловік був величний, впевнений у власній правоті, в ньому навіть  якийсь вогонь горів, по очах було видно. І саме тому володар вирішив трошки погратися. А чому б і ні? Сильний рід стане боржником, навіть якщо про це не задумувався. Вогонь в їхньому обраному слузі може розгорітися ще яскравіше і його магія стане сильніше. І з одного хлопчини трохи дурості вивітриться, коли він нарешті зрозуміє, де його місце і чого він насправді вартий без захисту сім’ї, за спиною котрої ховається, дозволяючи собі всі ті зухвалості.

Хат-сияр тоді помилився у всьому. Боржником рід признавати себе не став, він став вважати себе переможцем в інтризі. Цей ось ніякі сили ростити в собі і не подумав. А хлопчина став на дибки і завів все надто далеко, розізливши родичів настільки, що вони віришили його провчити всерйоз, вдарити поболючіше і дочекатися поки він побитим псом приповзе назад просити вибачення.

І тоді володар зробив іще одну помилку. Погодився з родичами. Захотів дати хлопчині час щоб подумав і все відчув. Зрозумів як погано там, де родичів, яких він зневажає, взагалі нема. І повірив що хтось, віддаючи неіснуючий борг, прослідить, щоб той дурень там вижив.

Бо молодь треба виховувати.

— Пощадіть, — нарешті видихнув жалюгідний слуга, боязко піднявши голову і посмівши подивитися на злого володаря, на котрого він колись дивився з викликом.

З тим самим викликом, на який треба було звернути увагу. Коли просять про милість, так не дивляться.

— Навіщо? — спитав Хат-сияр. Про те, як саме гналися за тим хлопцем, уже розпитали і дізналися у всіх подробицях. В голові цієї наволочі покопаються потім. А зараз володарю було цікаво що ж цей тип скаже. Всього лише.

— Не для себе ж, — з несподіваним жаром заявив обраний слуга і навіть смикнувся вперед, мов збирався цілувати чоботи. — Не для себе! Все б дізналися і обов’язково поділилися! Як цей, зі своєю нечистою кров’ю посмів приховувати?!

— Що приховувати? — здивувався Хат-сияр. Що за маячня взагалі?

— Таємницю! — з готовністю відповів слуга і знову смикнувся вперед. — Мій… — володарем голову роду Сов він назвати не посмів, хоча до зустрічі з шепочучими говорив це не раз. — Мій… мій…

— Продовжуй!

— Мій… — сипло повторив слуга і вирішив зовсім ніяк не називати старого інтригана. — Він ще в молодості помітив, що вони занадто сильні. І Ультих, і його син, і навіть племінники. Але як те могло бути? Нічого не варті охоронці старого храму. Котрі зі своєї долини майже не виходять. Котрим давно ніхто сильних жінок не віддавав, та вони й не просили. Одружувалися на якихось… якихось… син Ультиха взагалі ельфійку привіз і посмів назвати ту напівтварину дружиною! Посмів! А його син знову народився сильним! І дочка! Той виродок, напівкровка, половину наших тіней перебив, коли його ловили, і все дарма. Вбився. Він сам вбився. Сам на меч наскочив! Сам! А дівка?! А дівка взагалі! Як вона посміла потрапити на очі вашому синові? Навіть наймолодшому? Як?! І чому вони такі сильні? Треба було дізнатися ту таємницю! І вам би її принесли, вам! Чесно! Не для себе ж…

— Яку ще таємницю? — щиро здивувався володар. Які таємниці міг знати хлопчина, котрого взагалі вважали дурником?

— Як це яку? — теж здивувався слуга. — Вони ж занадто сильні. Вони знали що треба робити, щоб попри все діти народжувалися сильними. Навіть без сильних дружин. І Ультих, помираючи, не міг не сказати те онукові. Повинен був. І ми навіть готові були віддати цьому нечистокровці одну з наших дівчат. Одну з дочок обраних слуг. Йому! Навіть вибрати б зміг. А він, а він відмовився! І вибору не залишилося! Треба було все дізнатися, поки цього нахабу ніхто не прибив. А як те дізнатися, щоб не обманув?

— В голову влізти, — кивнув володар. Яка гидота. Придумали собі таємницю і давай дівок підсовувати, а коли не вдалося, в крадіжках звинувачувати. Навіть цікаво, куди насправді подівся той їхній артефакт і чи пропадав він взагалі?

А він те підтримав. Бо теж вважав, що якийсь нечистокровка поводиться занадто зухвало і потрібно вказати йому на його місце. Задля його ж користі.

Ще й натякав мисливцям, що хлопець йому все-таки родич і можливо перевиховається.

Хат-сияр похитав головою і втупився в обраного слугу поглядом голодного хижака.

Той смикнувся, як від ляпаса. А потім швидко-швидко заговорив:

— Він сам стрибнув! Сам! Що за дурість?! — голос зірвався ледь не на писк. — Останній і сам! — доводив те, що вважав важливим. Що, на його думку, мало врятувати йому життя. Змусити злого хижака зрозуміти, проникнутися, а потім ще й почати допомагати. — А міг би розповісти, поділитися і отримав би забагато для нечистокровки. Йому дружину давали! Сильну, чистокровну! А він… а він образив! Як він посмів?! Він сказав: навіщо мені жінка, котра все життя буде мене ненавидіти? Ненавидіти! Було б кого. Сказав і стрибнув, — голос слуги впав до шепоту. — Ні собі, ні іншим. Це все через ту ельфійку. Це вони такі дурні, всі ненормальні, не в змозі оцінити подарунок і бути вдячними. Та й без ельфів та сімейка така. Долину закрили. Яке вони мали право?!

І з надією втупився в володаря.

Той тільки хмикнув. Тепер ці обрані роди ще будуть вказувати на що інші роди мають право, а на що ні. Загралися. Аж занадто. А він те допустив.

— Приберіть це, — наказав вартовим, котрі з’явилися, як тільки він плеснув в долоні. — І ми все-таки розпочинаємо полювання. На пташок і квіточки. Тільки обережно, нам скандали в людських землях не потрібні.

Бо людей занадто багато. Більше, ніж ельфів, котрих найсильніший колись народ і в кращі часи скільки б не зневажав, зачіпати не ризикував. Особливо світлих з їх ненормальною магією.