розділ 13

Айнате

Підозрілу сову він помітив ще до пастки в болоті. Але тоді було не до того. Та й мало чого сова вирішила політати? Навіть вдень? Звичайна ж на вигляд сова, маленька така, строката.

Але потім, після болота, ігнорувати підозрілу пташку було вже важко.

— Варада? — спитав він тихо, притулившись долонею до великого дуба.

Сова, котра старанно робила вигляд, що просто ховається в його кроні від пекучого денного світла, ледь помітно ворухнула пір’ям, але очей відкривати не стала.

— Варада, — сказав впевнено Айнате.

Якщо ти на даний момент єдиний справжній голос своєї ображеної богині, не бачити інших богів важко. Навіть якщо вони всю свою силу тримають в формі маленької пташки. Особливо якщо придивишся до того, що здалося підозрілим.

І Варада не та богиня, котру можна ігнорувати, особливо якщо сам фактично безхатько, найманець, та ще й цілитель. Був ще хоча б трохи бардом і блазнем, був би повний набір. Хоч знак храму на одязі малюй. І не важливо, що за твоїм плечем зовсім інша богиня, до котрої ти не тільки зміг докричатися, а й змусити її себе слухами.

Варада має силу там, де є дороги. Багато хто вважає, що ті дороги, по яких тиняються барди і найманці, але насправді це поняття значно ширше. У долі теж свої дороги є. Просто мало які з них можуть цю пташку зацікавити.

— Варада, ти не спиш, — сказав Айнате і озирнувся на дівчину, котра набирала воду у фляги. — Ми тобі цікаві. Або тільки вона тобі цікава.

Сова блимнула очима.

— Пророцтва, то не моє, дитина вітрів, — прошелестіло дубовим листям. — Але ви цікаві. Навіть твій приятель-орк. Навіть той темний, котрий зараз на перепілок полює і йде в той же бік, що і ви.

— Може даси підказку? — спитав Айнате. Раз заговорила, поговорити їй хочеться.

— Твій дід, той, що досі живий, хоча і дивом, розсердив духа, ім’я котрому — Мисливець. Чомусь думав, що він, на відміну від мене, пророцтва роздає і захотів про те спитати. Точніше, претензії пред’явив. Ось той і сказав йому все, що думає. І про пророцтва. І про дітей, котрих намагаються розводити, як породистих щенят. І про плутанину з дружинами. І про блиск шлюбних церемоній, який затьмарив вам очі, не даючи побачити, що мало яка з тих церемоній справді шлюбна, — насмішкувато прошелестіло листя, а сова блимнула очима. — Як вважаєш, що зараз робить твій дід, той, що досі ще живий? На кого він сердиться? І що тобі варто зробити, щоб тебе не впізнали деякі… як їх там, долоні, руки, голови? А вони можуть тебе побачити. І впізнають, але не одразу, якщо ти будеш менш схожий на свого прадіда, того, котрий ельф. І на цілителя.

Айнате посміхнувся, озирнувся на дівчину і вклонився.

— Мені просто цікаво, — прошелестіла богиня листям, на мить підняла пір’я і розтанула, наче її й не було.

— Все одно, дякую, — сказав Айнате.

Його дійсно впізнають, якщо придивляться. Але хто буде придивлятися до найманця схожого на звичайну людину, ще й одягненого не як цілитель? Хоча про те, що він досі цілитель, вони навряд здогадаються. Скоріше, якщо здогадаються, почнуть думати, що помилилися. Тому що цілителем він бути не може, як і магом.

Але…

Айнате погладив підборіддя і посміхнувся.

У ельфів бороди не ростуть, це всі знають. Навіть у напівкровок. У тих, котрі ельфи на четверть уже можуть бути варіанти. Особливо якщо вони цілителі і можуть собі з цим допомогти.

— Це буде весело, — пообіцяв він чи собі, чи богині. — І дівчину вони не отримають, ні за що.

— Собі залишиш, — з розумінням прошелестів вітер.

І він не став сперечатися. Хоча, куди йому дівчину? Для дівчини, своєї дівчини, потрібен будинок, куди її можна привести. Хоча б будинок. І не потрібні його родичі, ті, що досі живі. Хоча не так, ельфи ще туди-сюди, хоча прадід не надто приємний тип. А ось всі інші…

— Їх простіше повбивати, — пробурмотів Айнате і пішов до Йоріт, котра складала фляги в наплічну сумку.

— Ти щось придумаєш, — впевнено пообіцяв голос за спиною.

Айнате не повернувся і не спитав — що?

Варада дійсно не роздає пророцтва. Те її «щось придумаєш» тільки один з можливих варіантів і навіть не факт, що той, котрий їй подобається.

Але те «щось придумаєш» засіло в голові, як насінина і проросло думками-паростками. Думати хотілося і думалося старанно. Якщо до розмови з Варадою все було просто — вони везуть дівчину і обов’язково її довезуть. Навіть обіцянка допомогти з магією була прозорою, наче подих. То після неї все стало серйозніше, мабуть. І Айнате, котрий думав лише як нашкодити ворогам, задумався над тим, як допомогти дівчині. Як зробити так, щоб вороги їй нашкодити не могли?

Він хапав розумні думки, котрі з’являлися найчастіше несподівано і не тоді, коли були потрібні. Роздивлявся їх, доповнював і ділився ними з дівчиною, котру справді став вчити. Насамперед чути свою магію, говорити з нею. Якщо чуєш магію, то і вона чує тебе і може врятувати навіть тоді, коли маг сам для себе зробити нічого не в змозі.

Борідка потроху росла, хоча і не так швидко як в людей. Ельф дивився на цей непотріб зі здивуванням. Орк з розумінням. А дівчина і її опікун навіть не розуміли що бородатий четверть-ельф, то дивно.

На ярмарку коло великого села з дивною назвою Великі Жабки, Айнате купив у лахмітника мисливську куртку, зшиту з товстої шкіри для обладунку, просмоленого сукна і шматків сріблястої кольчуги, котрі нашивають на рукави мисливці за немертвими. Іноді їх іще й мисливці на ведведів нашивають, але Айнате не розумів навіщо. Ведмедя срібло не ослабить.

Вирш, як побачив ту покупку, розсміявся і сказав, що тепер Айнате нарешті схожий на найманця. Навіть нерозумні наймачі не будуть дивитися з подивом.

— Що трапилося? — спитав Вирш ввечері, коли вони знайшли мисливський будиночок і вирішили в ньому переночувати. — Тебе шукають?

І хто там говорив, що оркам мізків не вистачає?